— Боже, який жах, боже мій, — прошепотів Гейдріх.

Він узяв оленятко на руки, поклав його на заднє сидіння і, розвернувши машину, помчав назад до Берліна. Розбудивши сторожа ветеринарної лікарні, Гейдріх послав його по лікаря; Гейдріха лихоманило майже до самого ранку, поки оленя не заснуло, витягши перебинтовану, покладену в шину, струнку ногу…

— Їдьмо до мене, — сказав Гейдріх. — Їдьмо, Шелленберг, мені самому зараз буде дуже тяжко. Очі цього нещасного не дадуть заснути…

Вдома на Ванзеє він випив склянку горілки, увімкнув радіолу й довго слухав народні німецькі пісні, часом підспівував хору, і Шелленберг помітив: коли Гейдріх підспівував пісню, в його сталевих, продовгуватих очах бриніли сльози.

Рано-вранці Гейдріх викликав Шелленберга. Шеф імперського управління безпеки був, як завжди, холодний, до синяви поголений, і очі його були нерухомі, ніби зупинені невидимим гіпнотизером.

«Зовсім інше обличчя, — подумав Шелленберг, — учора він був людиною, а зараз він зліпок з самого себе».

Передавши Шелленбергу папки з матеріалами із Стокгольма й Парижа, обговоривши шифровки, що надійшли за ніч з Чехословаччини, він при кінці розмови ніби між іншим сказав:

— А тепер про дрібниці… Пошліть трійку вірних людей у Бургос і організуйте поїздку на фронт для Пальми разом з кількома італійцями чи іспанцями — кого вам не жаль. І нехай на передовій наші люди ліквідують їх: якщо ми приберемо з дороги одного Пальму — це може викликати непотрібні плітки, а так — на війні як на війні. Це він розкрив фірму Вельтена, більше нікому. Гратися з ним зараз небезпечно, знову ж таки війна є війна. Коли немає доказів, точних, як аксіома, підозрілу людину, яка може серйозно заважати, треба прибрати; це єдино розумний шлях у дні, коли нас чекають нові битви.

— Гаразд. Я зразу ж радирую «Персту.

— Не треба. Він пробує вербувати латиша, нехай собі… Це треба зробити тихо, спокійно, щоб не зіткнути лобами Франко з Європою, тепер це ні до чого.

… Газети Бургоса вийшли з великими червоними заголовками: «Варварство Мадріда продовжується. Вчора під Уескою, в горах, бандити обстріляли машину військових кореспондентів. Мігель Фернандес Паселья із «Нуево Діаріо» і Вікторів Лучіано із «Пополо дель Італіа» вбиті; латиського кореспондента Яна Пальму, який співробітничає в британській пресі, тяжко поранено. Нехтуючи всі і всякі норми міжнародного права, червоні обстрілюють госпіталі, машини журналістів, мирні селища. Гнів іспанського народу впаде караючим мечем на кремлівських маріонеток, що засіли в Мадріді й Барселоні».

А Штірліц усе ще бушував. Він не кидався з кулаками на Пальму. Він умів бушувати інакше — підходив до вікна, зчіплював пальці за спиною і, переступаючи з носків на п'яти, вганяв фрази, мов цвяхи в стіну.

— Ви сказали, Пальма, що саме наші люди хотіли вас уколошкати під Уескою. Ви твердите, що у вас стріляли не червоні, а коричневі, тобто ми. Чому ж ви лишились після поранення тут? Чому ви не поїхали у вашу рідну Ригу? Або хоча б в любимий вами Лондон?

— Я залишився тому, що в мені ще й досі живуть сумніви, Штірліц. Остаточні рішення я приймаю тільки тоді, коли для сумнівів немає місця. Отоді я й приймаю єдине рішення. Якщо в мене, друга Німеччини, стріляють німці — виходить, щось трапилося, виходить, вороги хочуть нас посварити, м'яко кажучи.

— Які вороги?! — крикнув Хаген і осікся, бо Штірліц обернувся й відійшов од вікна. — Які вороги, пане Пальма? — спитав він тихо.

— Наші з вами, — відповів Пальма. — Наші спільні вороги…

Штірліц знову увімкнув лампу й спрямував яскраве світло в обличчя Яну.

— Гаразд… Поговоримо про наших спільних ворогів…

Мері Пейдж, дізнавшись про поранення Яна, приїхала в посольство Латвії за десять хвилин до того, як клерки закінчили свій робочий день. Спочатку швейцар шанобливо пояснив цій вродливій жінці, що приходити до посольства в таку пізню пору не слід, але потім, зрозумівши, що всі ці розмови марні, з'єднав даму з радником Петерісом, який негайно погодився прийняти її.

— Ви вже знаєте? — спитала Мері.

— Знаю..

— Ви можете допомогти мені одержати іспанську візу сьогодні ж?

— Ні.

— Що кажуть лікарі?

— Лікарі поки що мовчать. Це ж поранення в голову…

— Ви думаєте…

— Я думаю, що Ян пролив кров не там, де треба, і не за те діло.

— По-вашому, краще було б проливати кров за червоних?

— А що, краще здихати за фашистів!

— Зараз я не суджу, коли, за кого і чому він пролив свою кров, Петеріс. Я зараз просто жалію кров — його кров, розумієте? Ви ж його друг…

— Ми були друзями, Мері. Так правильніше. Хоч як це мені прикро. Що ви збираєтесь робити в Іспанії?

— Ви ставите дивні запитання. Я просто хочу бути разом з ним. Тільки й усього.

— Пробачте, але мене спитають в іспанському посольстві, хто ви йому: дружина, сестра?

— Скажіть, що сестра.

— Я чиновник міністерства закордонних справ, і я не можу брехати: мені дорогий престиж батьківщини.

— А життя… знайомого? Збрешіть їм щось… Збрешіть, що я їду туди як сестра милосердя з Армії порятунку…