Шрифт:
І ось нарешті сталося чудо, на яке ми й розраховували: з берега подув вітер і погнав нас у відкрите море. Ті, хто присягався, що через дванадцять годин нас приб'є до берега, зазнали поразки. Це була перша справжня перемога на початку плавання, і вона додала нам хоробрості та мужності.
Настала перша ніч. Мені випало нести вахту до першої години. Надалі ми вирішили мінятися вахтами і дуже швидко переконалися в доцільності цього, бо перша вахта — з 8-ї години вечора до 1-ї години ночі — була хоч і коротша, але набагато важча, ніж друга.
Якщо вдень наші рухи були досить вільні, а інколи навіть ризиковані, то вночі ми не могли дозволити собі такої розкоші. Вночі рульовий сидів біля стерна, спершись спиною на рятувальний жилет, а компас стояв у нього між коліньми. Таку незручну позу ми придумали спеціально для того, щоб часом не заснути вночі. Ноги рульового торкалися краєчка брезента, яким вкривався товариш. Щоб було де спати, ми всі речі розмістили вздовж лівого борту нашої «ванни» і звільнили площу завширшки шістдесят сантиметрів і завдовжки метр вісімдесят. Тент правив нам за ковдру, а надувні мішки за подушки.
Зараз Джек спить. Але я не самотній на вахті. Як тільки на море впала темрява, навколо завирувало життя. Мешканці морських глибин підпливають до човна, неначе хочуть роздивитися, хто ми такі. Ніч сповнена химерними примарними звуками, які спочатку лякають, а потім стають звичними. Виявляється, що це всього-на-всього сопіння дельфінів та сплески риб. Плескіт і шурхіт хвиль зливаються в сонний, одноманітний шум, серед якого інколи можна почути якісь зітхання, наче голос соліста в оркестрі, що грає під сурдинку. «Море, безкрає море, де плюскіт хвиль в собі ховає тишу» [7] . Так. Справді, хороше сказано! Спокійне дихання моря може здатися таким же мовчазним, як і величний спокій гірських вершин. О, які відносні поняття тиші та шуму! Пригадуєте того мірошника, що прокидався, коли зупинялося жорно? І тиша часом буває такою виразною, як і звук. Бах, видатний майстер оркестровки і гармонії, міг же використати чудовий акорд тиші в «Токкаті ре мінор». Шедевр в органній музиці побудовано на паузі!
7
Поль Валері. «Морське кладовище». (Прим. перекладача.)
Вітер повівав собі, і наш човен потихеньку плив. Бриз з суходолу дув протягом усієї першої ночі. Щоб потрапити в зону постійних вітрів, ми розраховували передусім на чергування вітрів з суходолу і з моря. Вранці море «видихає» повітря, і бриз летить на материк; потім воно завмирає, щоб зібратися з силами, а ввечері «вдихає» вітер. Глибоко дихає океан. Повітряні хвилі мчали нас наче на гігантській гойдалці [8] .
8
Ось причини цього явища. Ранком, коли сходить сонце, земля нагрівається швидше, ніж море; тепле повітря йде вгору («Природа боїться пустоти!» — це пояснення Паскаля неправильне, але яке воно поетичне!)
Холодне повітря з моря лине на землю, де нагрівається й піднімається вгору. Так утворюється потік повітря з моря на суходіл. Але через те, що море нагрівається повільніше за землю, воно зберігає тепло довший час, і тому згодом утворюється зворотний потік. Ми користувалися допомогою нічного бризу і береглися денного, що міг прибити нас до берега. (Прим. автора.)
У першу ж ніч ми переконалися, що вартувати просто необхідно. Ми зустріли з десяток кораблів. Наш сигнальний ліхтар висів дуже низько над водою, був мало помітний і не міг гарантувати нам безпеку. Тоді ми вирішили використати інші засоби, які були в нашому розпорядженні. Коли з'являвся корабель і нам здавалося, що він загрозливо насувається на нас, ми освітлювали електричним кишеньковим ліхтариком вітрило «Єретика». У темряві ночі виразно світилася велика пляма, яку повинні були побачити здалеку. Яке дивне видовище являла, мабуть, ця світлова пляма серед моря, час від часу виринаючи з западин на вершечки хвиль! Чи не викликала вона в пам'яті деяких моряків спогадів про морські легенди?
Чи не здавалося їм, що вслід за цим ось-ось з'явиться Та, що біжить по хвилях, або Летючий Голландець? А може, наш «корабель-привид» просто ніхто не помічав, незважаючи на всі маніпуляції з світлом?
Нарешті моя вахта закінчується, і я передаю стерно товаришеві.
Ранком 26 травня я солодко спав, коли мене раптом збудив Джек. Спросоння я довго не міг зрозуміти, де я і що зі мною. Пам'ятаю, щось подібне я вже переживав у дитинстві, коли одного разу прокинувся в кімнаті готелю. І ось тепер мені пригадалося раптом те старе, забуте відчуття. Згодом я відчував те саме, коли досяг Антільських островів і вперше після тривалої мандрівки прокинувся на суходолі.
Як ми й передбачали, вітер змінив напрямок, і нас гнало просто до берега. Тоді вперше ми опустили в хвилі аварійні кілі, намагаючись іти під кутом 90° до бризу. Це найбілье, на що «здатний» наш «Єретик», бо пливти проти вітру він не міг.
Кілі справді допомагали. Хоч наша швидкість зменшилася до одного вузла за годину, ми все ж не наближалися до небезпечного берега, а пливли паралельно йому.
Дедалі відчутнішим ставав голод. Досі нам просто здавалося, що «сніданок запізнюється». Тепер же нас переслідувала настирлива думка про їжу, а в шлунку виник біль. Якщо не брати до уваги цієї неприємності (вона для мене не була несподіваною), я почував себе цілком бадьоро. Джекові було трохи гірше. Він погодився на мою пропозицію і дав себе оглянути. У роті в нього пересохло, язик обклало. Джека мучила спрага, але він уперто відмовлявся пити морську воду. Мій приклад мусив би його переконати, бо я систематично пив морську воду згідно із «заздалегідь складеним планом» і почував себе добре. Та коли спрага для мене зовсім не існувала, а мій супутник стійко переносив її, то голод все дужче й дужче дошкуляв і мучив нас. Згадки про бутерброди, від яких ми відмовилися перед від'їздом, краяли наші серця. Ці бутерброди ввижалися нам як щось реальне і були такі спокусливі, що ніякі делікатеси з найкращих меню не могли йти в порівняння з ними. Від однієї думки, що «ми ж могли їх з'їсти!», муки голоду ставали нестерпнішими. Отоді я зрозумів, що то значить людське бажання і розчарування.
Пополудні, відпочиваючи після вахти, я почав пригадувати сніданки, які ми наминали в госпіталях Булоні та Ам'єна. Інколи навіть пробігала підступна думка: «Тобі так було добре в чудовому затишному місті; якого ж біса ти поліз у це пекло?»
Симпатичні дельфіни, граючись, виплигували з води за якихось десять метрів од «Єретика». Вони не боялися нас, їхня присутність підбадьорювала, наче ми були серед друзів. І потім, якщо вони ловлять рибу, то чому б і нам не зловити її? На жаль, у нас, крім ложки планктону, нічого було їсти. Ми могли б, звичайно, націдити його більше, але планктонна сітка, що правила водночас і за плавучий якір, уповільнювала швидкість руху човна, а не скористатися сприятливим вітром поблизу берега було б нерозсудливо і небезпечно.