Я поспішив гаряче потиснути йому руку й висловити свою подяку.

— Добивайтеся від властей князівства дозволу на передачі. Це найскладніше. Як тільки ви матимете офіційні позивні, ми відразу ж приїдемо до вас.

— Але… мені хотілося б якнайскоріше одержати апаратуру. Щоб її встановити, треба, мабуть, добре поморочитися.

— Звіртеся на нас. Промовивши це, він зник.

Мало не стрибаючи від радості, я звернувся з заявкою до властей князівства Монако і попросив прискорити справу. Дозвіл я одержав 23 травня. Але, оскільки мені раніше стало відомо, що власті задовольнили моє прохання, я міг повідомити про це репортерові вже 20 травня.

За чотири дні до цього, 16 травня, я був у Парижі і розповів про все Жану Люку. Правду кажучи, я чекав од нього несамовитої радості, але він поставився до цього стримано.

— А чи знаєш ти, які труднощі пов'язані з цією машинерією? — спитав він мене. — Адже для того, щоб підтримувати з допомогою такого слабенького передавача зв'язок через океан за три тисячі кілометрів, треба бути принаймні досвідченим радіолюбителем або ж справжнім радіотехніком. Ти знаєш це?

— Правду кажучи, я й сам про це думав. Навіть попередив свого репортера, що зовсім не розуміюся на радіо.

— Тим краще!

Викликавши в Парижі тривогу, я поїхав назад. А Жан Люк після тривалих роздумів пішов до Жана Ферре, члена Французького об'єднання радіолюбителів, щоб попросити в нього поради.

А я в цей час відчував цілковиту довіру. Тоді я й гадки не мав, що доведеться пливти без радіо. Та про це не жалкую: принаймні маю тепер двох вірних друзів.

22 травня. Жан Ферре дзвонить мені з Парижа. Він цікавиться:

— Які саме лампи у вашому апараті? Який тип антени, яке джерело енергії? На яких хвилях будете працювати? Що за приймач?

Я ніяковію, адже я невіглас у цій справі, і відповідаю:

— Покладаюся на спеціалістів…

— Але чи знаєте ви, — веде далі Ферре, — що навіть справжнім радіотехнікам потрібно кілька місяців для вирішення цієї проблеми? Чи відомо вам, що навіть нам, любителям, потрібно щонайменше два тижні на монтування й перевірку такої апаратури? Сьогодні 22 травня. Ви хочете відпливти 24. У вас іще нічого немає? Та ви просто божевільні!..

І він кладе трубку.

Негайно я дзвоню своєму радіорепортерові:

— Чи не можна швидше? Я вирушаю двадцять четвертого.

— Любий лікарю, ми знаємо все. Звіртеся на нас.

23 травня я зустрічаю на вокзалі Карбуччіа і Ферре. Замість привітання Ферре вимахує папірцем з надрукованим текстом:

Такого досліду ще ніхто не робив. Отже, моя апаратура має бути шедевром технічної думки, насамперед з точки зору своєї ідеальної ізоляції від води і вологи. Далі. Вона повинна мати надійне джерело енергії і працювати при будь-якій антені і на всіх хвилях. А для цього треба бути або найдосвідченішим радистом, або мати дуже складний радіопередавач…

Лишалося тільки одне: залучити до цієї справи радіолюбителів. Може, їм пощастить почути мої слабенькі позивні. Адже на земній кулі двісті тисяч радіолюбителів! Французькі радіостанції попередять їх, і вони слухатимуть мене вдень і вночі.

Я не знав, як навіть висловити свою найщирішу подяку цим добровольцям-радіолюбителям!

— Еге, воно добре, любий лікарю, але я мушу оглянути вашу апаратуру і переконатися, що їм буде за чим слідкувати в ефірі!

Знову я кидаюся до телефону. Мені відповідають:

— Не хвилюйтеся, все буде гаразд. Ми приїдемо завтра вранці.

Тоді Жан Ферре сідає до телефону і розмовляє з ними особисто.

— Чи знаєте ви, які труднощі вас чекають?

— Звичайно.

— Яку антену обрали?

— Антену ми прилаштуємо до щогли.

— Але ж «Єретик» має щоглу заввишки два метри! З такою антеною жоден передавач не буде працювати.

— ???

— Може, ви використаєте антену, прив'язану до повітряного шара-зонда або ж розсувну?

— Еге ж, звичайно!

— Цікаво, а що воно за приймач у вас?

— Про це не турбуйтеся.

— А робоча хвиля?

— Десять мегациклів (тридцять метрів).

Мій нещасний апарат на таких хвилях нізащо б не пробився крізь потужні трансляції інших станцій.