Нарешті мені випадає найвища честь. Одного чудового ранку мене запрошують до Адміралтейства. Там я познайомився з маленьким жвавим чоловіком у білому парадному костюмі — адміралом Солем. Він почав зі мною дружню розмову і, кінець кінцем, влаштував мені справжній допит. Адмірал розпитував про мету моєї експедиції, на які кошти її споряджено, ставив питання з навігації, коротше кажучи, намагався дізнатися про все.

Коли б ви знали, адмірале Соль, яким радісним був для мене цей день! Я вже давно бажав поговорити з людиною, яка б щиро хотіла узнати всю правду. Наприкінці нашої дружньої, серйозної розмови адмірал сказав мені:

— От тепер ми зрозуміли все і допоможемо вам.

Щоразу, адмірале, коли я зустрічав потім в океані кораблі під іспанським, англійським чи голландським прапорами, я був вам вдячний і почував себе невід'ємною частиною військово-морського флоту Франції. Ви подарували мені свою власну карту Атлантичного океану і були єдиним моряком, хто повірив у мою перемогу, написавши на карті: «Ви досягнете мети».

Scripta manent [15] , адмірале, ви це знали наперед.

Незабаром я повинен був вирушати. З кожним днем Касабланка ставала милішою й дорожчою. Мені буде дуже боляче залишати її. П'ятого жовтня я вилетів у Лас-Пальмас. До зустрічі, Касабланка!

Літаком я дістався до Тенеріфа, а звідти приплив у Лас-Пальмас. Там мені довелося провести п'ятнадцять довгих днів, протягом яких музика, дружба, природа і спорт докладали всіх зусиль, щоб затримати мене.

Музика — це концерти в театрі. Друзі — це давні знайомі з яхт-клубу і з яхти «Маева». Природа — це незабутні подорожі в Крус-де-Техеда, в Агаете в товаристві чудових провідників Кальмано і Кольяччо. Спорт — це дружні зустрічі в басейні, де чарівна чемпіонка Іспанії демонструвала свою майстерність і де я змагався у запливах стилем кроль на двісті метрів з швидким Буато-старшим.

«Бережись, Алене! Досить тобі затриматися тут іще на кілька днів, і ти вже ніколи не зможеш вирушити в плавання!» скільки разів ця неспокійна думка не давала мені спати довгими ночами. Та що я мав робити — однаково вітер дув з півдня. Поки він не зміниться, про відплиття нічого й думати. Побачимо, що принесе молодий місяць!

Нарешті, 18 жовтня вітер змінився, і наступного дня я вирішив відпливати.

У неділю, 19 жовтня, подув сприятливий вітер, справжній норд-норд-ост. Я вже давно нетерпляче чекав цього пасату.

Французький консул у Лас-Пальмасі провів мене до яхт-клубу. Спочатку він хотів супроводити мене на буксирній яхті аж до самого рейду і там попрощатися. Але ми обоє так схвильовані, що він боїться своїх почуттів і тому раптом удавано сердито каже мені:

— Ну, добре, я далі не піду! Поцілуймося, мій любий! Не ображайтесь на мене, я не проводжатиму вас.

Ніби я міг на нього ображатися! Я теж цілую його, і ми прощаємося. З Буато-старшим прямуємо до «Єретика». Спорядження і непорушний запас харчів, оглянутий і запечатаний представниками консульства, радіоприймач, нещодавно подарований, — усе це вкладено в човен. Старший штурман Анхеліто востаннє перевіряє все. Під час цих приготувань до відплиття навколо збирається натовп моїх прихильників і друзів. Мені дарують прапорець яхт-клубу, я розписуюся в книзі почесних відвідувачів. Усі мої друзі вже тут, на пристані; прийшло багато й незнайомих городян, які приязно і щиро вітають мене. Ця дружня атмосфера проводів надзвичайно хвилює мене.

Сідаю в човен, і французька яхта виводить мене з порту. Як же я був здивований, коли побачив, що за мною в кільватері вирушила з Лас-Пальмаса ціла ескадра суден! Раптом загули гудки, завили сирени — це кораблі, що стояли біля набережної, прощалися з «Єретиком». Парусні яхти спінювали воду навколо мого човна, їхні білі вітрила нагадували чайок. Коли парусники пропливали біля «Єретика», моряки вітали мене, бажаючи щасливого плавання і сприятливого вітру. Всі розуміли, що сьогодні починається велике випробування.

Коли я вже збирався відчепити буксир, поблизу мого човна опинилася велика трищоглова шхуна, учбове судно іспанського військового флоту. Здавалося, сама доля послала мені цього, можливо, останнього представника старого флоту кораблів-привидів, сучасницю потерпілих, вмираючих від цинги пасажирів «Медузи», які не вміли знайти їжі в морі і тому загинули. Тільки-но я встиг відчепити буксирний канат, як побачив, що на шхуні повільно опустили прапор на знак вітання. Коли я пропливав мимо борту парусника, мічмани, вишикувані на палубі, зняли кашкети. Я мимоволі подумав, що всі моряки світу віддають так останню шану покійникам. Але я підняв своє вітрило заради перемоги життя! Воно несе мене вздовж цих легких, швидких суден, які маневрують навколо човна і вітають його прапорами. Незабаром усі вони зникли.