Навколо моєї експедиції знову виникають ті ж суперечки, що й на початку плавання. Лише два чоловіки, доктор Фюрнестен і гірничний інженер П'єр Еліссаг, після довгих розпитувань, які вкрай змучили мене, переконавшись, що я непохитний у своїх намірах, підбадьорливо сказали:

— Ну що ж, пливи! Ти готовий до цього.

Мене оточують тепер нові друзі, стривожені й заклопотані. Ніхто з них не намагається відрадити мене. Тільки три чоловіки — президент яхт-клубу, капітан рятувального корабля і власник катера, який повинен вивести «Єретик» в океан, — докладають усіх зусиль, щоб затримати мене, і для цього, звичайно, змовляються.

У вітальні яхт-клубу я мимохіть почув розмову двох журналістів.

— Ми даремно гаємо час. Він нікуди не попливе!

— Як це — не попливу? — дивуюся я. — Навпаки, я тільки чекаю, щоб розсіявся туман і підійшло буксирне судно.

— Вам його не дадуть.

Як виявилося, президент яхт-клубу попередив усіх, що коли якесь судно зважиться вивести мене в океан, то у нього відберуть вимпел клубу. Дізнавшись про це, я йду до президента.

— Вибачайте, — кажу йому, — але мені доведеться пошукати якогось іншого буксира, бо я твердо вирішив пливти саме сьогодні. Тепер вам нема чого хвилюватися — якщо я навіть загину, то ви завжди доведете свою непричетність до цієї справи. Адже всі знають, що ви проти моєї експедиції.

Незважаючи на перешкоди, які чинить адміністрація яхт-клубу, я йду шукати суд-відбуксирувало б «Єретика» з Касабланки. Нарешті знаходжу. Це невеличка яхта «Маева».

Повільно виходимо з порту Касабланки. Багато катерів супроводжують «Єретика». Я прощаюся з друзями, і ми входимо в туман.

Відтепер починаю вести щоденник свого самотнього плавання.

Неділя, 24 серпня. Буксир залишає мій човен на рейді Ель-Ханка. Океан спокійний. Туман. Я ситий, і мене не спокушають безліч тунців, що вистрибують з води і граються навколо. До смерку вітер вщухає, туман розсіюється. Через рівні проміжки часу з темряви мені підморгує маяк Ель-Ханка.

Понеділок, 25 серпня. Ранок. Я на тому самому місці. Незабаром здіймається сприятливий вітер. Він дме у напрямку норд-норд-вест. Але ж який туман! Неможливо визначити відстань до берега…

14-та година. На півдні видно якусь землю. Що це за земля?

18-та година. Я все ж думаю, що це Аземмур. От коли б це справді було так! Ловлю рибу. її вже стільки, що не знаю, куди й дівати. Через якихось п'ятнадцять миль я повинен побачити вогні маяка Сіді-Бу-Афі. Вони мають спалахувати на південному заході.

21-ша година. Чудово! Онде й вогні маяка!

Вівторок, 26 серпня. Ранок. Я наближаюсь до Мазагана. Ясна, тиха днина. Можна оминути мис Ханк з півночі. Якби мене не зносило, то довелося б іти до мису на 240° протягом семи днів. Чи вистачило б моєї хоробрості? Все більше призвичаююсь до секстанта. Прокладаю свій курс на карті. Цього вечора я маю помітити вогні маяка на мисі Кантен. Тепер я не бачитиму землі аж до Канарських островів…

Вечір. Здається, берег наближається до мене, а насправді я пливу паралельно йому. Ніч, а мису Кантен ще не видно. Маяк його світить на тридцять миль, отже, я ще далеко від нього. В темряві страшенно клює риба: зловив боніту і «брама раї».

Перша година ночі. Вогонь маяка мису Кантен на зюйд-зюйд-вест від мене. Чудово!

Середа, 27 серпня. Добре видно берег. Повітря надзвичайно чисте й прозоре. Я впізнаю кожну звивину берегів за «Морехідним довідником» [12] . Видно мис Сафі. Значить, я роблю близько шістдесяти миль щоденно, коли не рахувати неділі.

Риба клює дуже добре, здобичі багато. Незабаром земля зникне. Я пливтиму курсом вест-зюйд-вест протягом шести днів. Поки що ознак виснаження організму немає.

Біля Могадора добре видно берег. Схоже на те, що мене жене на захід. І хоч вночі вітер вщухає, це аж ніяк не міняє справи. Нелегко допливти до визначеного місця.

Я й досі без хвилювання не можу перечитувати записи з свого щоденника подорожі.

Четвер, 28 серпня. Кидаю останній погляд на Могадор, який ледве мріє вдалині. Повіває легенький вітерець. Мені здається, що човна жене на захід. Сподіватимусь, що це так.

3-тя година. Прокидається норд-норд-вест. Аби тільки не понесло на південь! Який же я самотній! Навкруги — безмежність. У морській справі я новачок і навіть не можу точно визначити, де я, мені тільки здається, що я знаю своє місцеперебування. Якщо я пропливу повз Канарські острови, човна віджене в південну частину Атлантичного океану, на трагічний шлях дрейфу плота з фрегата «Медуза». Вітер прекрасний, аби тільки він не вщух.

П'ятниця, 29 серпня. Вітер усе ще дме. Довелося навіть зарифити вітрило, іншими словами, зменшити його площу.

9-та година. Великий вантажний пароплав проходить мимо «Єретика». Він прямує паралельно моєму курсу і йде, очевидно, з Канарських островів. Отже, я на правильному шляху…

Субота, 30 серпня. Боже мій, що за ніч мені довелося пережити! Все тіло болить, я навіть очей не стулив. Учора, десь о 16-й годині, раптом налетіла буря, і я змушений був використати плавучий якір. І досі не можу збагнути, як моя благенька шкаралупка витримала такий шалений натиск океану і, головне, як витримало моє бідне серце? Настрій у мене пригнічений. Думаю, що залишуся на Канарських островах. Хоч би цієї ночі поспати! Якби не той жахливий страх, що вночі ненароком пройдеш між двома островами, не помітивши їх!