Мені стає дивно, коли я починаю думати, що десь там, на землі, є люди, що занадто турбуються про свій одяг і зовнішній вигляд… Або про те, що є люди, які живуть спокійним, правильним життям… Невже це можливо? Я тепер живу сьогоднішнім днем, встаю і лягаю разом із сонцем і взагалі повертаюся до первісного, тваринного життя.

І досі не можу без хвилювання перечитувати записи тих днів, коли я почав втрачати сили. Я бачу, як все помітніше міняється почерк. На ньому позначається біль самотності і безмежна туга. Щоденник ст. моїм єдиним другом, якому я можу вилити свою нудьгу та скарги. У перші дні я списував щоденно одну-півтори сторінки, а зараз вкриваю карлючками дві-три з половиною.

П'ятниця, 7 листопада. Вже двадцять днів, як я в Атлантичному океані. Канарські сірники нікуди не годяться. На щастя, я мав кілька коробок хороших марокканських сірників, які добре горять навіть тоді, коли їх намочити у воді, а потім висушити на сонці. Але їх доводиться заощаджувати.

Ніч минула спокійно, весь час повівав вітрець, і я добре виспався. Коли я прокинувся, щоб дочекатися сходу місяця, і глянув на океан, він здався мені дивною і страшною істотою. Здавалося, що навколо мене інший, казковий світ, зовсім не схожий на наш, світ рухливий, живий і незбагненний, наче я перебуваю на іншій планеті.

В глибині то там, то тут спалахують вогники. В океані вирує життя, про яке ми можемо тільки здогадуватися. Наче в хмарному небі, там мелькають довгі блискавки. Навколо човна вистрибують риби — німі актори таємничої драми. Ми не бачимо її, бо тонка плівка поверхні ховає під собою зовсім інше, чуже нам і незрозуміле життя».

Двадцять перший день. Вранці риба клювала чудово. Тепер зранку і ввечері я ловлю стільки риби, скільки хочу. Де ж ви, «спеціалісти»? Між іншим, я весь час запитую себе: як можна бути спеціалістом у ще зовсім недослідженій галузі науки?

Сьогодні прочитав у «Малій енциклопедії риб» про рибу-меч. «Риба-меч — жахливий ворог усіх китоподібних. Вона б'є своєю зброєю з розмаху, а не коле, як це думають. Тільки коли її охоплює сліпа і незрозуміла лють, вона мчить вперед, наче торпеда, кидається на судна і пробиває все бивнем».

Втішного мало! Сподіватимуся, що «приємна» зустріч не відбудеться.

Прокинувшись у суботу, 8 листопада, я записую в щоденнику: «Велика зграя птахів!» А я ж перебуваю за тисячу миль від берега. В мій човен упало багато летючих риб завбільшки з сардинку. Уявляю собі, який би це був делікатес, коли б підсмажити їх! Але й сирі вони теж смачні і нагадують справжні анчоуси. Мої любі доради вперто пливуть за «Єретиком», і разом з ними — величезна Дора, яка нізащо не хоче йти на гачок.

Сьогодні щедро світить сонце… Зате вночі прохолодно, і я відпочиваю од спеки. Щоночі хвилин десять я все ще слухаю радіо і за цей час встигаю узнати, що в Булоні та Дюнкерку був шторм. Бідна моя Жінетта! Як вона хвилюється! І як я хочу, щоб усе це швидше скінчилося насамперед заради неї. Зараз я досяг потрібної широти і не хотів би спускатися південніше.

На жаль, тієї ночі я слухав радіо востаннє. Тепер воно замовкло для мене назавжди. В ту хвилину я перебував на 17°14? північної широти, тобто північніше Гваделупи, десь між Антігуа і Барбудою. В щоденнику записую:

«Ніч для мене — жаданий відпочинок. Я завжди з нетерпінням чекаю її настання. По-перше, тому, що вона завершає ще один день; по-друге, тому, що нічого не бачу і, отже, не хвилююся».

Така пасивність дуже характерна для всіх, хто довгий час лишався зовсім один. Людина покірно схиляється перед подіями і тільки питає: «Що ж буде далі?» Через це кожний день, що не завдав мені горя чи смутку, стає для мене хорошим днем.

Сьогодні за «Єретиком» пливла велика зелена ковбаса завдовжки 2–3 метри і завтовшки сантиметрів 20. Це не водорость, бо ковбаса звивається і скорочується. Купатися мені щось уже перехотілося!

9 листопада вітер, що й раніше був досить сильний, перейшов у штормовий. Чудово! Тепер «Єретик» іде з швидкістю п'ять вузлів за годину. Аби тільки витримало моє залатане вітрило!

Цієї ночі я змок до рубця. Та це не біда. Ідучи з такою швидкістю, я ризикую значно більшим: якщо зірве вітрило, мій човен втратить хід. Сьогодні, разом з днем відплиття, я зустрічаю в океані вже четверту неділю. Сподіваюся, що мені доведеться святкувати цей день у човні ще разів два, не більше. Адже, починаючи з завтрашнього дня, я вже зможу казати:

«На наступному тижні…»

В ніч з 9 і цілий день 10 листопада вітер дужчав. Швидкість «Єретика» стала більшою, але я весь час тремчу, щоб не пошматувало вітрило. Сьогодні вже минає вісім днів, як я востаннє бачив корабель. Вперше за все плавання я зловив велику, дуже смачну летючу рибу завбільшки з макрель.

«Хмари заснували небо, і завтра мені важко буде визначити широту».

І знову сталося те, чого я боявся кожної миті: велика хвиля плеснула в човен і виповнила його до половини, мало не перевернувши. Коли б це сталося, то я напевно загинув би.