Я побіг у туман.

Довгий розкотистий стукіт і скрегіт, тоді сповільнений гуркіт, брязкіт і рев, так наче дереться вгору величезна механічна стонога в кошмарному сні; на мить вона спиняється аж на вершечку звести дух, а потім ураз зривається і стрімко мчить униз, немов на дно незглибимої ями, — з виском, свистом, гримким стугоном, з якого вихоплюються людські вигуки та зойки; а звідти знов дереться нагору, цього разу швидше, підіймається все вище, вище, а тоді знавісніло, істерично летить униз.

«Круті гірки».

Я стояв і дивився на них крізь туман.

Навколо казали, що за годину зруйнують і їх.

Відколи я себе пам'ятав, ці гірки були невід'ємною частиною мого життя. Майже щовечора тут лунав сміх і крик людей, що злітали вгору, сказати б, до вершин своєї долі, а потім нестримно зривалися вниз, назустріч уявній загибелі.

І тепер оце мало відбутись останнє катання перед тим, як підривники прилаштують до ніг динозавра заряди динаміту й примусять його впасти навколішки.

— Стрибайте сюди! — гукнув якийсь хлопчисько. — Тут вільно.

— «Навіть вільний я вважав, що то тяжкії тортури», — продекламував я у відповідь.

— Гей, погляньте-но, хто сидить спереду! — гукнув ще хтось. — І хто за ним!

Попереду сидів містер Шейпшейд, насунувши на вуха свій крислатий чорний капелюх і голосно сміючись. За ним я побачив Енні Оуклі, власницю тиру.

Позад них сидів розпорядник із павільйону розваг, а поруч — стара жінка, що продавала рожеву цукрову вату, солодку облуду, яка танула в роті, і ти почував себе голодним ще задовго до китайського ресторанчика.

Далі вмостилися колеги із «Збий пляшку» й «Накинь обруча». Всі мали такий вигляд, наче позували на фотографію до перепустки у вічність.

Тільки містер Шейпшейд, стерновий того судна, буяв енергією.

— Як казав капітан Ахав, не будьмо страхополохами! — гукнув він.

Я відчув себе жертовною вівцею.

І вже не опирався, коли контролер допоміг мені сісти на боягузьке заднє сидіння.

— Це ви вперше вирушаєте? — запитав він сміючись.

— І востаннє.

— Усі наладилися кричати?

— Аякже! — озвався містер Шейпшейд.

«Відпустіть мене! — подумки благав я. — Ми ж усі загинемо!»

— Ну, раз… два!.. — вигукнув контролер. — Поїхали!

Небо зметнулося вгору, а внизу було чорне пекло.

Ми летіли вниз, і мене поймало таке відчуття, ніби ніяких підпор під візком уже немає.

А коли сягнули дна, я позирнув на поміст. А. Л. Шренк стояв і дивився на нас, як на безумців, що добровільно повантажились на приречений «Титанік». Потім відступив у туман.

Тим часом ми знов підіймалися вгору. Всі кричали. І я кричав. Боже мій, думав я, так репетуємо, наче нам справді страшно!

Коли все скінчилося, учасники прощального обряду, втираючи очі й підтримуючи одне одного, зникли в тумані.

Містер Шейпшейд стояв поруч мене, а підривники вже прибігли обкладати вибухівкою металеві конструкції та підпори естакади.

— Хочете зачекати й подивитися? — тихо запитав містер Шейпшейд.

— Навряд чи я витримаю таке видовище, — відказав я. — Колись я бачив у кіно, як просто на екрані мисливці застрелили слона. Показали, як він важко осів, а тоді повалився на землю, і це страшенно вразило мене. Так наче перед очима руйнували бомбами баню собору святого Петра. Я ладен був кинутись і вбити тих мисливців. Отож не хочу цього бачити, дякую.

Та й однаково сигнальник уже махав нам прапорцем, щоб ми забиралися геть.

Шейпшейд і я рушили крізь туман назад. Він узяв мене під лікоть, наче добрий європейський дядечко, що наставляє на розум улюбленого племінника.

— Сьогодні ввечері… Ніяких вибухів, ніяких руйнувань. Тільки радість. Веселощі. Як за добрих давніх часів. У моєму кінотеатрі… Може, сьогодні останні вечірні сеанси. А може, завтра. Безплатно. Ніяких квитків. Приходьте неодмінно, любий юначе.

Він легенько обняв мене за плечі й відплив у туман, мов великий темний буксир.

Коли я поминав хатину А. Л. Шренка, двері все ще були широко розчинені. Але я не зайшов.

Мене поривало побігти до свого телефону біля бензоколонки й подзвонити Пег, але я боявся, що дві тисячі миль мовчання нашепочуть мені у відповідь про смерті на заллятих сонцем вулицях, про червоні м'ясні туші у вітрині різниці й про таку безмежну самотність, що болить, мов відкрита рана.

Чуприна моя посивіла ще трохи. І на два пальці підросла.