«Кел, — подумав я. — Любий, жахливий перукарю, нарешті… ось я і йду до тебе».

Келова перукарня була через вулицю напроти муніципалітету, поряд із заставною конторою, де у вікнах на закрученій кільцями липучці вже років десять висіли, наче гімнасти на трапеції, здохлі мухи. Чоловіки та жінки, випущені під заставу з муніципальної в'язниці, заходили туди, як тіні, й виходили вбраними в одяг невидимцями. А поряд містилася сімейна бакалійна крамничка, хоч самі тато й мама вже померли, і тільки їхній синок з ранку до вечора просиджував штани проти вікна, продаючи за день хіба що бляшанку консервованого супу, а решту часу приймаючи по телефону заклади на наступні кінні перегони.

Що ж до перукарні, то хоч у її вітрині також можна було побачити кілька мух, здохлих, щоправда, не більш як десять днів тому, проте в ній щомісяця прибиралося до блиску, і Кел орудував там своїми змащеними ножицями, незмащеними ліктями і язиком у рожевому роті, з якого на клієнта віяло м'ятним духом. А коли він брався до свого «Джмеля» й водив тією великою сріблястою і зумкітливою комахою тобі навколо вух, то, здавалось, і сам боявся, щоб вона не вихопилася з його рук, аж поки машинка раптом замовкала і, вчепившись тобі у волосся, спинялася, а Кел з прокльонами намагався вивільнити її, відхиляючись і смикаючи так, наче видирав зуба.

Оце тому, та ще з міркувань ощадливості, я підстригався в Кела всього двічі на рік.

А почасти й тому, що з усіх перукарів у світі Кел чи не найбільше говорив, базікав, теревенив, запевняв, переконував, натякав, бубонів — аж памороки забивало. Хоч яку тему назви — він знав її вздовж і впоперек, а розтлумачуючи нудну теорію Ейнштейна, міг раптом замовкнути, приплющити око, схилити голову набік і поставити Запитання запитань, на яке ніхто не дасть певної відповіді.

— Слухайте, я ніколи не розказував вам про своє знайомство зі старим Скоттом Джопліном? [15] Ну як же, побий мене сила божа, я і старий Джоплін… Ось послухайте, як одного дня в тисяча дев'ятсот п'ятнадцятому році він навчав мене грати «Регтайм кленового листка». Зараз я вам розкажу…

На стіні висіла фотографія, надписана чорнилом кілька століть тому й така ж вицвіла, як об'явка про канарок. На фотографії був зовсім юний Кел на стільчику біля фортепіано, а над ним — Скотт Джоплін, чиї великі чорні долоні лежали на руках щасливого хлопця.

Той зафіксований на фотопапері сповнений радості хлопчина так і застиг назавжди на стіні, схилений над фортепіано й готовий ударити по клавішах, запопасти життя, цілий світ, безмежний всесвіт, підкорити їх собі. На хлоп'ячому обличчі був такий вираз, що в мене аж серце кров'ю обливалося щораз, як я його бачив. Тим-то й уникав дивитись на ту фотографію надто часто. І без того боляче було бачити, як Кел прикипав до неї поглядом, збираючись поставити своє Запитання запитань, а потім, не чекаючи прохань чи спонук, кидався до піаніно, щоб видобути з нього ту мелодію кленового листка.

Кел…

Кел був схожий на старого ковбоя, приставленого до перукарського крісла. Уявіть собі такого-от техаського скотаря: жилавий, битий вітрами й дощами, видублений сонцем, усе життя в крислатому стетсонівському капелюсі — й спить у ньому, й умивається. Оце вам Кел, що кружляв навколо клієнта, як навколо ворога, зі зброєю в руці, чикрижив волосся, підрубував баки, прислухався до клацання ножиць, тішився гармонійним дзижчанням свого електричного джмеля і говорив, говорив, говорив, — а мені здавалося, ніби навколо крісла гарцює ковбой у насунутому на вуха стетсонівському капелюсі і йому страх як кортить кинутись до піаніно й відкрити його усміхнені клавіші.

Часом я вдавав, ніби не помічаю його палких, закоханих поглядів на сховану під кришкою чорно-білу й біло-чорну клавіатуру. Та зрештою приречено зітхав і вигукував:

— Ну гаразд, Келе. Давайте.

І Кел «давав».

Ураз оживши, він вайлуватою ковбойською ходою перетинав кімнату — власне, тепер Келів було два, і той, що в дзеркалі, меткіший і зграбніший за справжнього, — а тоді відкидав кришку піаніно й оголював його жовтаві зуби, з яких, наче біль, поривалася назовні музика.

— Ось послухай, синку. Чи ти чув коли в житті, бодай коли-небудь… ти чув… отаке?

— Ні, Келе, — відказував я, чекаючи в кріслі з недостриженою головою. — Ні, — щиро запевняв я. — Ніколи не чув.

«Боже мій, — востаннє заволав у моїй свідомості отой старий, виходячи з моргу, — хто ж це так жахливо його підстриг?»

І я побачив винуватця, що стояв за вікном перукарні, визираючи в туман, достоту як оті люди в порожніх кімнатах, чи в кафе, чи на розі вулиць, зображені на полотнах Хоппера. [16]

Кел…

Я присилував себе відчинити двері й боязко, не підводячи очей, увійшов.

По всій підлозі лежали жмутки темно-русявого, чорного й сивого волосся.

— Ого! — мовив я вдавано бадьоро. — Схоже на те, що день у вас сьогодні пожитний!

— Та ні, — відказав Кел, і далі дивлячись у вікно, — це волосся лежить уже кілька тижнів. Та й хто при здоровому глузді ввійде в ці двері? Хіба що якийсь волоцюга — це не про вас, — чи дурень — і це не про вас, — чи якийсь лисий чоловік — і поготів не ви, — щоб запитати про дорогу до божевільні, чи якийсь бідак — оце вже ви, тож проходьте, сідайте в крісло й готуйтеся до страти електричним струмом, бо мій «Джміль» уже два місяці як барахлить, а я не маю грошей полагодити цю бісову техніку. Сідайте.