Вбігла служниця, поставила переді мною два келихи на таці й подалася геть, так що я й не встиг її розглядіти. Лише кинула через плече: «Пийте!» — начебто з французькою вимовою.

То було прохолодне біле вино, до того ж добре, і воно прийшлось мені дуже до речі. Моя застуда діймала мене ще гірше. Я весь час чхав і шморгав носом.

У 2078 році розкопали давню гробницю — чи те, що вважалося за гробницю, — на Каліфорнійському узбережжі, де колись, за переказами, правили цариці й царі, що з часом зникли, неначе змиті відпливом. Як розповідали, декотрих із них було поховано разом з їхніми колісницями. Декого — з регаліями їхньої владності й величі. А дехто залишив по собі тільки власні зображення в чудернацьких бляшанках, і, коли ті зображення перемотували в промені світла, вони починали говорити й розігрувати на затягнутій матерією стіні чорно-білі тіньові вистави.

Та розкопана гробниця належала одній з таких цариць, і там не знайшли ні меблів, ні якоїсь порошинки — тільки безліч подушок посередині, а навколо, від підлоги до стелі, ряди й стоси отих бляшанок з етикетками, де вмістилися численні життя, що їх прожила та цариця, і жодне з її життів не було справжнім, хоча й здавалося правдоподібним. То були спаковані й законсервовані мрії. З тих бляшанок часом вихоплювались волання ув'язнених джинів, а часом у них тікали царівни, щоб навіки сховатися там від убивчої дійсності.

Якогось поглинутого пісками й водою року та гробниця мала таку адресу: штат Каліфорнія, місто Венеція, Оушен-Франт, Спідвей, 27. А царицю, що залишила по собі покій, заставлений від підлоги до стелі бляшанками з кіноплівкою, звали Констанс Реттіген.

І в цьому от покої я тепер і сидів, чекаючи й розмірковуючи.

Я сподівався, що вона не схожа на мумію з припалими порохом очима.

А тоді урвав свої сподівання.

З'явилася вона, друга єгипетська цариця. Але не велично-урочисто, не у вечірньому туалеті із сріблястої парчі, навіть не в ошатній сукні із шарфом і не в модно пошитих широких штанах.

Ще перше ніж господиня озвалась, я відчув, що вона стоїть у дверях. І кого ж я побачив? То була жінка сантиметрів сто п'ятдесят на зріст, у чорному купальному костюмі, неймовірно засмагла, вся за винятком обличчя — певно, вона закривала його, бо воно було вершково-біле. Волосся коротко підстрижене, шпакувато-русяве, скуйовджене, так наче його пробували зачесати гребінцем та так і покинули: е, мовляв, хай йому чорт. Тіло струнке, міцне й зграбне, і сухожилки на ногах начебто цілісінькі. Вона босоніж перебігла кімнату й стала, дивлячись на мене згори вниз променистими очима.

— Ви добрий плавець?

— Непоганий.

— Скільки разів перепливете мій басейн? — Вона кивнула головою на чимале смарагдове озеро за скляними дверима.

— Двадцять.

— А я сорок п'ять. Будь-який з моїх знайомих чоловіків повинен переплисти сорок разів, перш ніж я пущу його до себе в ліжко.

— Вважаймо, що я не витримав іспиту, — сказав я.

— Констанс Реттіген. — Вона схопила мою руку й міцно труснула.

— Я знаю.

Вона трохи відступила й зміряла мене поглядом.

— То це ви жуєте м'ятну гумку й заслуховуєтесь «Тоскою», — промовила вона.

— Ви говорили і з сліпим Генрі, і з Фанні Флоріанною?

— Ваша правда! Почекайте мене тут. Якщо я не поплаваю на ніч, то повалюсь на вас і засну.

І, перш ніж я встиг розтулити рота, вона метнулася за двері, пробігла краєм басейну й подалась до моря. А там поринула в першу ж хвилю й попливла ген з очей.

Я подумав, що вона, повернувшись, навряд чи захоче холодного вина. Отож рушив до кухні, де все сяяло білиною та блакиттю, й побачив автоматичну кавоварку, від якої навколо йшов гарячий дух свіжої кави, готової зустріти новий день. Я поглянув на свій дешевенький годинник: була вже майже перша. Тоді налив дві чашки кави, поніс на терасу над басейном з навдивовижу ясною блакитною водою й став чекати господиню.

— Так! — схвально вигукнула вона, підбігаючи й по-собачому струшуючи з себе воду на плитки тераси. Потім схопила чашку й, жадібно припавши до неї, напевне обпекла собі рота. Голосно хукаючи, сказала: — З цього починається мій день.

— А коли ви лягаєте спати?

— Іноді аж зі сходом сонця, як усі вампіри. Полудень не для мене.

— Як же ви так засмагли?

— Під кварцовою лампою в підвалі. Чому ви так дивитесь на мене?

— Тому, — відповів я, — що ви зовсім не така, як я думав. Я уявляв собі щось на зразок Норми Десмонд в отому першому фільмі. Ви його дивитесь?

— Ет, я пережила його. Половина фільму — це я, а решта — мура. Тій дурепі Нормі хочеться уславитись. А мені здебільшого хочеться забитись у нору й не витикатися. Все те я вже звідала: і продюсерів, що хапають тебе за коліна, й режисерів на пружинних матрацах, і боязких письменників, і легкодухих сценаристів. Я не хотіла вас образити. Ви ж письменник?

— Еге ж, письменник, то й що?

— А ви запальний, юначе. Тільки тримайтеся далі від кіно. Вас там зімнуть. Про що це я говорила?.. A-а, так… Більшість своїх розкішних туалетів я вже давним-давно віддала на голлівудські добродійні базари. Протягом року виїжджаю хіба що на одну прем'єру й, може, ще на два бенефіси. Десь раз на два місяці, як трапиться хтось із давніх приятелів, обідаю у Сарді чи в «Дербі», а потім знов усамітнююсь. Із Фанні бачуся майже щомісяця, звичайно о такій-от порі. Вона теж сова, як і ваша покірна слуга.