І в цю мить я побачив листоношу, що перейшов вулицю й засунув у мою поштову скриньку якогось конверта.

— Заждіть хвилиночку! — крикнув я в трубку й побіг туди.

То був лист із Нью-Йорка з чеком на тридцять доларів за оповідання, яке я нещодавно продав у «Дивовижні історії», про одного чоловіка, що страшенно боявся вітру, бо той переслідував його по всьому світі, від самих Гімалаїв, і серед ночі стрясав стіни його оселі, добиваючись до його душі.

Я побіг назад до телефону й закричав:

— Якщо встигну в банк, то приїду сьогодні ввечері!

Фанні переказали цю звістку, і вона проспівала три такти арії із дзвониками з «Лакме», а тоді посередниця поклала трубку.

Я помчав у банк.

«Могильний тумане, — подумки заклинав я, — не лізь у трамвай поперед мене, не їдь до Фанні!»

Колись венеційський поміст являв собою величезний «Титанік» перед нічним зіткненням з айсбергом і люди копошилися на палубі, зручніше переставляючи шезлонги, а хтось виспівував «Полину, господи, до тебе», готовий вибити чеку з детонатора в заряді тротилу…

…то багатоквартирний будинок на розі Темпл і Фігероа так само погойдувався на хвилях мексіканського кварталу, де майже з усіх вікон випиналися завіси, люди й спідня білизна, на балконах, що виходили на подвір'я, до знемоги колотили мильну воду пральl'eні машини, а в темних коридорах стояв гострий дух смажених пиріжків і проперченого в'яленого м'яса.

Замкнений сам у собі, то був ніби невеличкий Елліс-Айленд, [23] ковчег, населений людьми з кільканадцяти різних країн. Суботніми вечорами на горішньому поверсі бенкетували: їли енчіладу [24] й танцювали в коридорах конгу, [25] але решту днів тижня двері здебільшого були зачинені, і люди облягалися рано, бо всі працювали в центрі міста — хто в салонах одягу, хто в дріб'язкових крамничках, дехто ще мав роботу на поодиноких незакритих воєнних підприємствах у долині, а дехто торгував дешевими прикрасами на Олівія-стріт.

Тим ковчегом ніхто не правив. Власниця будинку, місіс О'Брайєн, з'являлася в ньому як могла рідше, боячись і за гаманець, і за свою сімдесятидворічну цноту. А коли й була там господиня, то це Фанні Флоріанна, яка вміла так солодко проспівати той чи той наказ зі своєї оперної ложі другого ярусу, що навіть хлопці в більярдні напроти переставали пишатись один перед одним, наче півні, й виходили на вулицю з киями в руках, щоб помахати їй і гукнути: «Оl'e!» [26]

На першому поверсі поряд із звичними чіканос [27] мешкали три китайці, а на третьому — літній японець і шість молодиків із Мехіко, що мали на всіх один костюм кольору вершкового морозива, і кожен носив його раз на тиждень увечері. Було там ще кілька португальців, нічний сторож із Гаїті, два торговці з Філіппін, а решта — ті ж таки чіканос. Ну, й місіс Гутіерес, що єдина в усьому будинку мала телефон, також мешкала на третьому поверсі.

Другий поверх — то була передусім Фанні зі своїми ста п'ятдесятьма кілограмами ваги, а крім неї — дві сестри-іспанки, обидві старі дівки, продавець ювелірних виробів з Єгипту та дві дами з Монтерея, котрі, як казали люди, за досить помірну ціну продавали своє кохання першому-ліпшому невдатному й сластолюбному більярдистові, що у п'ятницю проти ночі не гребував піднятися до них темними сходами. Як казала Фанні, кожна миша в своїй мишоловці.

Я був радий стояти перед цим будинком у вечірніх сутінках, радий слухати веселі мелодії радіо, що линули з усіх вікон, чути сміх і принюхуватись до розмаїтої суміші кухонних запахів.

Був радий увійти й зустрітися з усіма його мешканцями.

Життя деяких людей можна підсумувати так швидко, що ледь устигнуть грюкнути двері чи хтось кашлянути на темній вулиці вночі.

Визирнеш у вікно, а на вулиці ні душі. Хто там кашляв — уже й сліду нема.

Є люди, які доживають до тридцяти п'яти — сорока років, але їх ніхто не помічає, і життя їхнє скороминуще, мов полум'я свічки, таке нікчемне, що його й не видно.

У будинку та навколо нього було чимало таких невидимих чи не дуже видимих людей, що й жили там і начебто не жили.

Був там Сем, був Джіммі, був П'єтро Массінелло, і був дуже незвичайний сліпий, Генрі, чорний, мов ті коридори, якими він ходив у своїй негритянській гордині.

Усім чи майже всім їм судилося зникнути протягом кількох днів, усім у різні способи. А що вони зникали через однакові проміжки часу і кожен по-іншому, то цього ніхто не помічав. Навіть я мало не пустив повз увагу, що ховалося за їхніми несподіваними відходами.

Сем.

Сем був роботяга, що нелегально приїхав з Мексіки мити посуд по харчівнях, жебрати двадцятип'ятицентовики, купувати дешеве вино й цілими днями валятися десь у темному закутку, а потім уставати, наче мрець з домовини, й вирушати на нічний промисел: знов мити посуд, знов «стріляти» двадцятип'ятицентовики й заливатися шмурдяком, що його цей чоловік тягав із собою в пошарпаному рудому саквояжі. По-іспанському він говорив погано, по-англійському — ще гірше, бо все, що він казав, проходило крізь винний дух. Ніхто його не розумів, та й нікому не було до нього діла. Спав він у підвалі, далі від недобрих очей.