Мені пригадалися заспиртовані наочні посібники із шкільної лабораторії, і я збагнув, що воно таке. То був шматочок людського мозку.

Якась незнайома жінка зупинилася поруч і довго дивилась на розпростерте під машиною тіло. А тоді раптом зробила таке, чого, певне, й сама від себе не чекала. Вона підійшла і повільно вклякла біля трупа. Потім лагідно доторкнулася до нього, злегенька поплескала по плечі, немовби хотіла сказати: «Ну, ну, нічого страшного, ну ж бо…»

— Його… вбили? — почув я власний голос.

Полісмен обернувся до мене.

— Чому ви так подумали?

— А як би ж він… як би він потрапив у ту клітку… під водою… коли б хтось не… запхав його туди?

Знову спалахнув промінь ліхтарика й торкнувся мого обличчя, немов рука лікаря, що шукає симптомів хвороби.

— Це ви подзвонили до поліції?

— Ні. — По тілу мені перебіг дрож. — Я тільки страшенно закричав і збудив людей, що мешкають поблизу.

— Гей, — пошепки мовив хтось.

Детектив у цивільному, невеличкий на зріст, лисуватий, стоячи навколішки біля тіла потопельника, вивертав кишені його піджака. З них випадала збита в жмутки й кавалочки біла маса, схожа на мокрі пластівці снігу чи на пап'є-маше.

— Що воно в біса таке? — спитав хтось.

«Я знаю», — подумав я, але нічого не сказав.

Руки мені тремтіли. Я нахилився поряд із детективом і почав підбирати з землі ті мокрі паперові жмутки. А Детектив уже вивертав інші кишені, де була така сама маса. Я затиснув у руці те, що підібрав, і, випростуючись, засунув собі до кишені. І в цю мить детектив звів на мене очі.

— Ви ж геть змокли, — сказав він. — Дайте своє прізвище та адресу отому полісменові й ідіть додому. Обсушіться.

Знов дощило, і мене тіпав дрож. Я повернувся, назвав полісменові своє ім'я та адресу й швидко подався до своєї оселі.

Та не пройшов я і кварталу, як мене наздогнала машина й загальмувала поряд. Дверцята відчинилися. Невеличкий лисуватий детектив глипнув на мене.

— О боже, ну й вигляд у вас! — мовив він.

— Мені вже про це казали, з півгодини тому.

— Сідайте в машину.

— Та мені ще тільки квартал…

— Сідайте!

Весь тремтячи, я заліз у машину, і детектив довіз мене до мого вбогого, схожого на коробку від крекерів помешкання, яке я наймав за тридцять доларів на місяць. Вилазячи з машини, я мало не впав — так мене трусило.

— Крамлі, — відрекомендувався детектив. — Елмо Крамлі. Подзвоніть мені, коли здогадаєтесь, що то за паперова каша, яку ви сховали до кишені.

Я винувато здригнувся. Рука моя потяглася до тієї кишені, і я кивнув головою.

— Неодмінно.

— І нема чого так побиватися й розкисати, — сказав Крамлі. — Він же був ніхто… — І вмовк, засоромившись власних слів, а тоді нахилив голову, щоб увімкнути швидкість.

— А мені чогось здається, що він хтось, — мовив я. — Коли пригадаю хто, я вам подзвоню.

Я стояв, мов закляклий. Мене страшило, чи не станеться ще чогось жахливішого. Коли я відімкну свої двері, чи не затоплять і мене чорні води каналу?

— Біжіть! — І Елмо Крамлі захряснув дверцята машини.

І ось уже тільки два червоні вогники видно крізь зливу, що вперіщила з новою силою, аж я мусив приплющити повіки.

Я поглянув через вулицю, туди, де біля бензозаправної колонки стояла телефонна будка, з якої я вів ділові переговори з редакторами, хоч самі вони ніколи мені не дзвонили. Потім пошукав у кишенях дрібняків. Ось зараз подзвоню до Мехіко, розбуджу Пег, замовлю розмову її коштом і розповім їй і про клітку, й про того бідолаху, і… боже ти мій, і налякаю її до смерті!..

Послухайся детектива, подумав я.

Біжи!

Мене вже так тіпало, що я ледве втрапив ключем у замкову шпарину.

Дощ сипонув мені вслід, аж за поріг.

За порогом на мене чекала порожня кімната шість на шість метрів, з пролежаною канапою, книжковою шафою, де стояло чотирнадцять книжок, а решта полиць були вільні, м'яким кріслом, купленим на дешевому розпродажу, нефарбованим сосновим письмовим столом та величезною, як піаніно, давно не мащеною друкарською машинкою «Ундервуд-стандарт» зразка 1934 року, що стукотіла, наче дерев'яні черевики на голій підлозі.

У машинці очікувально стримів аркуш паперу. В дерев'яній скриньці збоку зберігався мій літературний доробок, увесь в одному стосику. Там були примірники «Десятицентового детективу», «Детективних історій» та «Чорної маски» — кожен з тих журнальчиків платив по тридцять-сорок доларів за оповідання. З другого боку стояла ще одна скринька, призначена для рукописів. У ній біліла одна-однісінька сторінка книжки, що її я ніяк не міг розпочати.

РОМАН БЕЗ НАЗВИ.

А нижче — моє ім'я та прізвище. І дата: 1 липня 1949 р.