Ц'eбто три місяці тому.

Я здригнувся, зняв із себе мокрий одяг, витерся рушником, загорнувсь у халат і, повернувшись до столу, знову втупив у нього очі.

Тоді доторкнувся до машинки, розмірковуючи, ким вона мені доводиться: втраченим другом чи зрадливою коханкою.

Ще кілька тижнів тому вона видавала звуки, що нагадували мені голос музи. А тепер я все частіше сидів перед цією бісовою механікою так, наче мені відтяли пальці. Три чи чотири рази на день я сідав до столу й мучився творчими потугами. Нічого не виходило. А коли й виходило, то незмінно летіло на підлогу, зібгане в жмутки, які я щовечора вимітав геть. Я немовби брів через оту безкраю арізонську пустелю, відому під назвою Сухі Піски.

Великою мірою це спричинялося тим, що Пег була так далеко, аж у тих мексіканських підземних печерах з муміями, і я почував себе самотнім, і що у Венеції ось уже три місяці не прозирало сонце, весь час стояв туман, потім починалася мжичка, потім дощ, а потім знову мжичка й туман. Щовечора, лягаючи спати, я вгортавсь у холодне бавовняне укривало, а на світанку розгортався, неначе весь обліплений пліснявою. І щоранку подушка моя була волога від сліз, але я вже не міг пригадати, що ж таке сумне мені снилося.

Я визирнув у вікно на свій «приватний» телефон, до якого прислухався день у день, від ранку до вечора, марно чекаючи дзвінка з пропозицією одержати завдаток під мій геніальний роман, якщо я закінчу його до кінця року.

А тоді я побачив, як мої пальці незграбно потяглися до клавішів машинки.

І подумав, що вони схожі на пальці того потопельника в клітці, що колихались, як морські анемони, або ж на невидимі пальці чоловіка позад мене в нічному трамваї.

І той, і той ворушили руками.

Повільно, дуже повільно я сів до столу.

В грудях у мене гупало, неначе хтось бився в грати покинутої клітки.

Я відчув на потилиці чийсь віддих…

Мені потрібно було прогнати обох їх від себе геть. Потрібно було якось угамувати їх, щоб я зміг заснути.

З горла в мене вихопився хрипкий звук, так ніби я ось-ось мав виблювати. Але я стримав напад нудоти.

Натомість пальці мої почали друкувати, забиваючи слова РОМАН БЕЗ НАЗВИ, поки їх не стало видно.

Потім я перевів рядок і трохи нижче від забитих слів почали з'являтись інші:

СМЕРТЬ, далі тире, тоді ДІЛО і, нарешті, САМОТНЄ.

Від захвату я скорчив дику гримасу, голосно хекнув і цілу годину друкував не спиняючись, аж поки зник за суцільною запоною грозового дощу той нічний трамвай і чорна морська вода затопила лев'ячу клітку й навальною хвилею винесла потопельника на волю…

Усе те спустилося по моїх плечах, руках, долонях і вилилося з холодних пальців на папір.

І тоді на мене наринула темрява.

Я зрадів їй і засміявся.

І впав на ліжко.

Серед ночі я розічхався і все чхав та чхав, безпорадно лежачи без сну й зуживши цілу пачку паперових носовиків, і мені здавалося, що я вже ніколи не зігріюсь і не оклигаю.

Тієї ночі туман погустішав, і десь ген у затоці все гучала й гучала загублена в темряві застережна сирена. Той звук скидався на крик якогось величезного, давно вимерлого морського чудиська, що віддалялося від берега, шукаючи своєї домовини, із жалобним плачем, на який ніхто не зважав і не озивався.

Тієї ночі у вікно кімнати завівав вітер і ворушив на столі друковані сторінки мого роману. Я слухав, як легенько шурхотить папір, немов вода в каналі або чийсь віддих у мене на потилиці, і зрештою заснув.

Прокинувся я пізно, від сонячного сяйва. Чхаючи, підійшов до дверей, розчинив їх навстіж і ступив у потік світла, такого яскравого, що мені враз захотілося жити вічно, і водночас мене пойняв сором за те, що, я, мов той капітан Ахав, [3] у першу мить ладен був відвернутися від сонця. Я швидко вдягся. Речі, які були на мені минулої ночі, ще не просохли. Я надяг тенісні шорти та легку куртку, тоді вивернув кишені ще воґкого піджака, шукаючи жмуток розмоклої паперової маси, що випав з кишені мерця всього кілька годин тому.

Торкнувшись нігтем того жмутка, я зітхнув. Я знав, що воно таке. Але ще не був готовий дати відповідь.

Бігун з мене ніякий. Одначе я пустився бігти…

Геть від каналу, від клітки, від голосу, що промовляв у трамваї лиховісні слова, геть від своєї кімнати й від надрукованих уночі сторінок, на яких я почав викладати всю цю історію, — їх належало перечитати, але я поки що не хотів цього робити. Я просто біг собі берегом на південь.

До країни Загублений Світ.

Потім на хвильку став подивитись, як розбрелися на випасі під полудневим сонцем химерні механічні чудиська.