Я хотів знати це. Але спромігся тільки запитати:

— Ви знайомі з Констанс Реттіген?

Гопвуд насторожився.

— А чому ви про це питаєте?

— Я побачив її ім'я в отому друкованому списку на Шренкових дверях. То подумав: може, ви з нею два кораблі, що розминулися вночі.

Або двоє тіл? Може, якоїсь ночі, годині о третій, він виходив з прибою, а вона саме поринала в ту хвилю?

Його тевтонський рот бундючно скривився.

— Наш фільм «Схрещені шпаги» прогримів у двадцять шостому році по всій Америці. А про наш роман писали того літа всі газети. Я був найбільшим коханням її життя.

— То, може, це ви… — почав був я і замовк. «То, може, це ви, — подумав я, — а не отой режисер, який потім утопився, перерізали їй сухожилки на ногах, так що вона рік не могла ходити?»

Але тоді, минулої ночі, мені не випало нагоди роздивитись як слід, чи є в неї рубці. А бігала Констанс так, що вся та історія здавалася брехнею сторічної давнини.

— Вам неодмінно треба звернутися до А. А. Шренка, послідовника філософії цілісності й учення дзен, справжнього мудреця, — сказав Гопвуд, сідаючи на велосипед. — О, зовсім забув! Він попросив віддати вам оце.

Він видобув з іншої кишені жменю обгорток від цукерок — дванадцять папірців, акуратно з'єднаних скріпкою, переважно від шоколадок «Кларк», хрустких батончиків та «Здорованів». Це були ті папірці, що їх я безтурботно розкидав по пляжу на волю вітру, а хтось підібрав.

— Він знає про вас усе, — мовив Божевільний Отто Баварський і засміявся, не вмикаючи звук.

Я засоромлено взяв обгортки й, тримаючи ці прапори поразки, відчув навколо своєї талії фунтів десять зайвого тіла.

— І до мене приходьте, — сказав він. — Покатаєтесь на каруселі. Побачите, чи справді невинний юнак Давид спарувався зі старим лиходієм Калігулою. Гаразд?

І він поїхав геть у своєму твідовому костюмі під твідовим кашкетом, посміхаючись і дивлячись перед себе.

Я поплентав назад до сумовитого музею А. А. Шренка й зазирнув у запорошене вікно.

На столику біля розтерзаної канапи лежала ціла купа оранжевих, жовтих і червоно-коричневих цукеркових обгорток.

Ні, не можуть вони бути всі мої, подумав я.

Твої, твої, відповів сам собі. Он який ти пухкий. Але ж тоді він… божевільний.

— Крамлі?

— Мене ж начебто звуть Офіцер Поп?

— Здається, я натрапив на самого вбивцю!

Запала неосяжна океанська тиша: лейтенант поліції поклав трубку на стіл, видер з голови жмут волосся, а тоді знов узяв трубку.

— Джон Вілкес Гопвуд, — сказав я.

— Ви забуваєте, — відказав полісмен, — що жодного вбивства ще не сталося. Ми маємо тільки підозри й припущення. Є така установа, як суд, і є така штука, як докази. Немає доказів — немає судової справи, і вас звідти так турнуть під зад, що потім місяць не сядете!

— А ви коли-небудь бачили Джона Вілкеса Гопвуда роздягненого?

То була остання крапля.

Офіцер Поп грюкнув трубкою.

Коли я вийшов з будки, надворі сіявся дощ.

І майже одразу ж по тому задзвонив телефон, так наче знав, що я ще не встиг відійти. Я схопив трубку й чомусь заволав:

— Пег?

Та почув тільки шелест дощу й чийсь далекий тихий подих.

Більш ніколи не підійду до телефону, подумав я. А в трубку закричав: — Сучий син! Іди, хапай мене, мерзотнику!

І повісив трубку.

Боже, а що, як він почув і справді з'явиться до мене?

!

Який же я ідіот!

І тут телефон задзвонив знову.

Я повинен був відповісти, може, вибачитися перед тим далеким подихом, сказати, щоб не брав до уваги моїх грубощів.

Я зняв трубку.

І почув голос згорьованої жінки, що була за дев'ять миль від мене, в Лос-Анджелесі.

Фанні.

Вона плакала.

— Фанні, о боже, це ви?

— Та я, ох, я, господи спаси мене й помилуй, — запихкала, засопла, захлипала вона. — Поки злізла вниз, трохи не вмерла. Не спускалася сходами з тридцять п'ятого року. Де ти пропав? Усе валиться. Кінець світу. Всі загинули. Чому ти не сказав мені? О боже, боже, який жах! Ти можеш приїхати? Джіммі, Сем, П'єтро… — тужно промовляла вона, і тягар моєї вини притискав мене до стінки телефонної кабіни. — П'єтро, Джіммі, Сем… Навіщо ти брехав мені?

— Я не брехав, я тільки мовчав! — відказав я.

— А тепер ще й Генрі! — заплакала вона.

— Генрі?! Боже мій. Він не…

— Упав зі сходів.

— Він живий? Живий? — закричав я.

— Так, хвалити бога, в своїй кімнаті. Не захотів до лікарні. Я почула, як він падав, вибігла. Отоді й дізналася, про що ти мені не сказав. А Генрі лежить, лається і кличе друзів — Джіммі, Сема, П'єтро… Навіщо ти приніс сюди смерть?

— Це не я, Фанні.

— Приїжджай і доведи. Я маю три майонезні банки, повні двадцятип'ятицентовиків. Візьми таксі, хай водій підніметься нагору, я заплачу йому з тих банок! От тільки коли приїдеш і постукаєш у двері, як я знатиму, що це ти?