— А як ви знаєте про це зараз, навіть по телефону?

— Нічого я не знаю, — заголосила вона. — Ну хіба це не жах? Я справді не знаю…

— В Лос-Анджелес, — сказав я водієві таксі через десять хвилин. — За три майонезні банки.

— Алло, Констанс? Я в телефонній будці напроти будинку Фанні. Нам треба забрати її звідси. Ви можете приїхати? Тепер вона справді в паніці.

— На це є причини?

Я поглянув через вулицю на старий багатоквартирний будинок і прикинув, скільки тисяч усяких тіней копошиться там від горища до підвалу.

— Цього разу таки є.

— Ідіть до неї. Вартуйте. Я буду там за півгодини. Нагору не підніматимусь. Умовте її спуститися, хай йому чорт, і ми відвеземо її до мене. Біжіть.

Констанс так хряснула трубкою об апарат, що я кулею вилетів з будки й мало не вскочив під машину, яка саме проїздила вулицею.

З того, як я постукав, Фанні зрозуміла, хто прийшов. Вона широко розчахнула двері, і я побачив майже знавіснілу слониху, з безтямними очима й розпатланим волоссям, що поводилася так, наче їй щойно прострілили з гвинтівки голову.

Я посадовив її назад у крісло й відчинив холодильника, гарячково міркуючи, що їй краще зарадить, — майонез чи вино. Мабуть, вино.

— Ось випийте, — звелів я і раптом помітив, що позаду, в дверях, стоїть мій водій: він піднявся за мною, думаючи, що я пройдисвіт і хочу втекти, не заплативши.

Я схопив майонезну банку з двадцятип'ятицентовиками й подав йому.

— Цього вистачить?

Він швидко прикинув на око, цмокнув язиком і вибіг, брязкаючи монетами в банці.

Тим часом Фанні вже допивала своє вино. Я знову наповнив її келих і сів чекати. Нарешті вона заговорила:

— Ось уже дві ночі хтось ходить у мене під дверима. То прийдуть, то підуть, то прийдуть, то підуть, і не так, як завжди, а спиняться, постоять, подихають…

О боже, що їм треба серед ночі під дверима старої, гладкої і немічної оперної співачки? Не хочуть же вони мене згвалтувати, га? Хіба хтось гвалтує підтоптаних двохсоткілограмових сопрано?

На цю думку вона почала сміятися, та так, що аж заходилась і задихалась, і я вже не знав, чи то в неї істерика, чи такий вибух веселощів з власного дотепу. Щоб припинити цей сміх і змінити колір її обличчя, мені довелося постукати їй по спині, а потім дати ще келих вина.

— Ой-ой-ой! — відсапувалася вона. — Як приємно посміятися! Хвалити бога, що ти приїхав. Ти ж захистиш мене, правда, любчику? Пробач мені, що я ото сказала. Звісно ж, не ти привів сюди те страхіття й залишив у мене під дверима. Мабуть, це просто лихий і голодний собака Баскервілів сам приходить сюди, щоб лякати бідолашну Фанні.

— А ви пробачте мені, Фанні, що я не сказав про Джіммі, П'єтро і Сема, — промовив я і за одним духом вихилив свій келих. — Просто не хотів навалити на вас стільки лихих вістей зразу. А тепер слухайте. Через кілька хвилин до будинку під'їде Констанс Реттіген. Вона хоче, щоб ви кілька днів перебули в неї і…

— Знов таємниці! — вигукнула Фанні, витріщивши очі. — Відколи це ти з нею спізнався?.. Та й однаково не буде з того добра. Мій дім тут. Якщо я поїду звідси, я пропаду, просто вмру. Тут мої платівки…

— Ми заберемо їх із собою.

— Книжки.

— Я знесу їх униз, до машини.

— А майонез… у неї такого немає.

— Я сам вам купуватиму.

— І місця в неї не вистачить.

— Вистачить, Фанні, навіть для вас.

— Вона…

І отак воно тривало, аж поки я почув, як унизу загальмував біля тротуару лімузин Констанс.

— То що — ні, Фанні?

— Тепер мені вже добре, коли ти тут. Тільки скажи місіс Гутіерес, хай прийде і трохи побуде зі мною після того, як ти поїдеш, — весело відказала Фанні.

— Звідки такий оптимізм, коли ви ще годину тому були одною ногою в домовині?

— Любчику мій, з Фанні все гаразд. Той жахливий звірюка більш не прийде, я знаю, та й однаково… однаково…

Вибравши страшенно слушну мить, весь старий будинок здвигнувсь уві сні.

Двері кімнати Фанні зашерехтіли в своїй рамі.

І Фанні, наче вражена останнім пострілом, сколихнулась у кріслі й мало не задихнулася від жаху.

Я прожогом метнувся до дверей, розчинив їх навстіж і втупив очі в довгу ущелину коридора — з милю в один бік і з милю в другий, два довжелезні темні тунелі, вщерть виповнені вугільно-чорними потоками мороку.

Прислухавшись, я почув, як потріскує тиньк на стелі, як злегка тремтять двері в рамі. Десь без угаву бурмотів сам до себе унітаз — старий і холодний білий фаянсовий надгробок серед ночі.