Я залишив цю безживну ганчір'яну ляльку в клітці, наосліп метнувся до дверець і порвавсь угору, палко благаючи бога дати мені вічне життя, дати віднайти туман, віднайти Пег, хоч де б вона була в цьому жахливому проклятому світі.

Я виринув у мряку, що вже перейшла в дощ. Тільки-но я вистромив з води голову, як з уст у мене вихопився голосний крик полегкості й жалю. Моїми устами волали душі всіх загиблих за цей місяць людей, які зовсім не хотіли гинути. До горла підступила нудота, мене вивернуло, і я мало не поринув знов, але сяк-так дістався до берега, виліз із води й сів біля містка чекати.

Я почув, як десь у навколишньому світі зупинилася машина, грюкнули дверцята і хтось побіг. Із-за пелени дощу простяглася довга рука, і великі пальці стисли моє плече. Переді мною наближеним планом виникло обличчя Крамлі, схоже на жабу за склом. Він мав вигляд охопленого жахом батька, що нахиляється над своїм утопленим сином.

— З вами нічого, ви цілі, нічого?

Я, все ще відсапуючись, кивнув головою.

За ним підійшов Генрі, винюхуючи серед дощу небезпечні запахи, але не чуючи їх.

— З ним усе гаразд? — спитав Генрі.

— Живий, — мовив я, і так воно й було. — О боже, живий.

— А де Гниляк? Я повинен угріти його раз за Фанні.

— Я вже угрів його, Генрі, — сказав я.

І кивнув головою вниз, на лев'ячу клітку, де за гратами колихався, наче бліде желе, новий привид.

— Крамлі, — сказав я, — у нього повна хатина речових доказів.

— Перевірю.

— Де це ви в біса так довго були? — поцікавився я.

— Той проклятущий водій таксі сліпіший за мене. — Генрі намацав ногою бордюр каналу й сів обіч мене. Крамлі сидів з другого боку, і наші ноги звисали, мало не торкаючись темної води. — Ніяк не міг знайти поліційного відділка. Де він там, той бевзь? Треба б і його угріти.

Я хрипко засміявся. З ніздрів у мене потекла вода.

Крамлі нахилився ближче й оглянув мене.

— У вас ніде нічого не ушкоджено?

Ушкоджено там, де ніхто ніколи не побачить, подумав я. Може, років через десять, якось уночі, воно й дасться взнаки. Сподіваюся, Пег стерпить, як я закричу раз чи два, — хоча б задля того, щоб мати змогу по-материнському втішити мене.

Ось зараз піду до телефону й подзвоню їй. «Пег, — скажу я, — виходь за мене заміж. Сьогодні ж повертайся, негайно. Разом перебиватимемося з хліба на воду, але ж, боже мій, ми житимем! Виходь за мене нарешті, Пег, і захисти мене від самотності».

І вона скаже «так» і повернеться.

— Ніде нічого, — відповів я Крамлі.

— Це добре, — сказав Крамлі, — а то хто ж би в біса прочитав мій роман, як не ви?

Я засміявся схожим на гавкіт сміхом.

— Ви вже вибачайте. — Крамлі похилив голову, засоромившись власної відвертості.

— Та якого біса… — Я схопив його руку й поклав собі на потилицю, показуючи, де мені потерти. — Я ж люблю вас, Краме. І вас, Генрі.

— От чорт… — лагідно мовив Крамлі.

— Хай благословить вас господь, синку, — сказав сліпий.

Над'їхала ще одна машина. Дощ уже вщухав.

Генрі глибоко втягнув повітря.

— Цей лімузин мені знайомий.

— Боже милий, — сказала Констанс Реттіген, вистромившись із віконця. — Яке видовище! Чемпіон світу серед марсіян. Найвидатніший у світі сліпий. І незаконнонароджений син Шерлока Холмса.

Ми хто як відповіли їй, надто стомлені, щоб підтримувати розмову.

Констанс вийшла з машини й стала позад мене, дивлячись на воду.

— Все кінчено? То він?

Ми всі кивнули головами, мов глядачі в якомусь опівнічному театрі, не в змозі відвести очі від темної води каналу, лев'ячої клітки й блідої примари, що колихалась і немов помахувала рукою з-за грат.

— Боже, ви ж змокли до рубця, застудитеся на смерть. Хлопця треба роздягти й зігріти. Я заберу його до себе додому, гаразд?

Крамлі кивнув головою.

Я поклав руку йому на плече й міцно стиснув.

— Шампанське спершу, пиво потім? — спитав я.

— До побачення в моїх джунглях, — відповів Крамлі.

— Генрі, — мовила Констанс, — поїдете з нами?

— Хай би ви й не хотіли, а поїду, — сказав Генрі.

Приїхали ще машини; полісмени готувалися лізти у воду й витягати те, що було в клітці; Крамлі попростував до Шренкової оселі; я стояв, увесь тремтячи, поки Констанс і Генрі стягували з мене мокру куртку, а потім допомогли мені залізти в машину, і ми поїхали нічним узбережжям серед зітхань високих нафтових вишок, залишаючи позаду темну, схожу на сарайчик хатину, де чекали Шпенглер, Чінгісхан, Гітлер, Ніцше і кілька десятків старих цукеркових обгорток; залишаючи позаду зачинений на ніч павільйон на трамвайній станції, де завтра знов сидітимуть зневірені старі чоловіки, дожидаючи останніх трамваїв століття.

Дорогою мені привидівся я сам у дванадцять років, що похмурого раннього ранку їхав на велосипеді, розвозячи людям газети. А трохи далі — вже старший, дев'ятнадцятирічний, що брів додому, натикаючись на стовпи, зі слідами губної помади на щоці, сп'янілий від кохання.

І вже перед тим, як ми повернули до арабського форту Констанс, назустріч нам прибережним шосе з ревом промчав інший лімузин. Він майнув повз нас, як блискавка. Невже то я в недалекому майбутньому? І зі мною Пег у вечірній сукні, бо ми повертаємося з танцювальної зали? Але той лімузин промайнув і зник. Майбутньому доведеться почекати.