— Що з тобою, мій любий сину? — спитала пані Геслінг, бо у Дідеріха від ненависті і страху вирвався тяжкий зойк. Він злякався. Цієї хвилини до покою ввійшла Еммі — напевне, вже не вперше, — підійшла до вікна, висунула голову, зітхнула, нібито була сама, і пішла назад. Густа дивилася їй услід; коли Еммі проходила повз Дідеріха, глузливий Густин погляд охопив їх обох, і Дідеріх злякався ще більше — це була посмішка крамоли, посмішка Наполеона Фішера. Так тепер посміхалася Густа. З переляку він насумрився і сердито крикнув:

— В чому справа?

Густа сквапливо заглибилася в своє штопання, а Еммі зупинилась і глянула на нього неприявним поглядом, що тепер нерідко бував у неї.

— Що з тобою? — спитав він, і тому що вона промовчала: — Кого ти виглядаєш на вулиці?

Вона тільки знизала плечима, обличчя її лишилося незворушним.

— Ну? — повторив він тихіше; її погляд, поза, які вражали його своєю дивною байдужістю, а тому й перевагою, не дозволяли йому підвищити голос. Нарешті, Еммі зволила заговорити:

— Може, сестри фон Бріцен ще зайдуть сьогодні.

— Так пізно? — спитав Дідеріх.

А Густа сказала:

— Ми ж так звикли до цієї честі. А взагалі вони ще вчора виїхали з матір’ю. Може, вони з деким не попрощалися і декого знати не хочуть, але вистачає пройти повз їхню віллу…

— Що? — мовила Еммі.

— Авжеж! — і Густа з сяючим обличчям, радіючи, кинула: — Скоро й лейтенант виїздить. Його ж перевели. — Пауза, погляд. — Він клопотався про переведення.

— Ти брешеш! — сказала Еммі.

Вона захиталася і ледве, зусиллям волі, втрималася на ногах. Дуже високо піднявши голову, повернулась і зникла за портьєрою. В кімнаті запанувала тиша. Стара пані Геслінг на своєму дивані склала руки, Густа зачіпно дивилася вслід Дідеріхові, який засопів і забігав покоєм. Коло дверей він різко зупинився. Крізь щілину побачив Еммі, яка сиділа або напівлежала на стільці в їдальні, вся зсудомлена, начебто її зв’язали і кинули туди. Вона здригнулася, потім повернула обличчя до лампи: зовсім біле раніше, воно тепер стало багряним, очі нічого не бачили — і раптом схопилася, наче її обпекли, і гнівними, непевними кроками метнулася геть, натручуючись на меблі, але не відчуваючи болю — геть, наче пориваючись у туман, у дим… Дідеріх у жахові обернувся до дружини і матері. Густа була, очевидно, схильна до непоштивих вихваток, тому він за звичкою ушанував себе і, випроставшись, твердим кроком затупав слідом за Еммі.

Він ще не дійшов до сходів, а нагорі вже гучно замкнули двері на ключ і на засув. Тут Дідеріхове серце так сильно забилося, що він змушений був зупинитися. Коли зійшов нагору, він ледве міг говорити і тихим задиханим голосом попросив, щоб його впустили. Відповіді не було, але він почув, як щось задзвеніло в умивальнику: і раптом, змахнувши руками, закричав, почав удиратися до дверей і зіпати не своїм голосом. За власним криком він не почув, як двері відчинилися, і надсаджувався навіть тоді, коли Еммі вже стояла перед ним.

— Чого тобі треба? — гнівно спитала вона, після чого Дідеріх опанував себе. Зі сходів запитливо і перелякано дивилися пані Геслінг і Густа.

— Сюди не йдіть! — наказав він їм, штовхнувши Еммі до покою. Він замкнув двері. — Їм нема чого нюхати це, — сухо сказав він, виймаючи з умивальної миски маленьку губку, з якої капав хлороформ. Він далеко відставив руку з губкою і сердито спитав:

— Звідки це у тебе?

Вона закинула голову і подивилася на нього, але нічого не сказала. Чим довше тривала мовчанка, тим менш важливим здавалося Дідеріхові запитання, яке, проте, цілком слушно спадало на думку першим. Зрештою він просто підійшов до вікна і викинув губку до темного двору. Пролунав сплеск, вона впала в струмок. Дідеріх з полегшенням зітхнув.

Тепер запитання поставила Еммі:

— Чого тобі, власне, тут треба? Дозволь мені, будь ласка, робити, що я хочу!

Цього він не сподівався.

— А чого… чого ти хочеш?

Вона відвернулася і сказала, знизуючи плечима:

— Чи тобі не все одно?

— Послухай! — обурився Дідеріх. — Коли вже ти не боїшся небесного судді, що особисто я не вважаю за заслугу, ти могла б хоч трохи зважити на нас. Ти ж не сама на світі живеш.

Її байдужість поважно ображала його!

— Я не припущу осудовища в моєму домі! Я ж буду першою жертвою його.

Раптом вона звела на нього очі:

— А я?

Він запухкав:

— Моя честь!..

Але відразу замовк; на її обличчі, яке він ніколи не бачив таким виразним, було благання і водночас глум. Збентежений, він пішов до дверей. Тут він згадав, що, власне, слід робити в таких випадках.

— А втім, я із свого боку, звичайно, спевню свого обов’язку брата і людини честі. А поки що я маю право сподіватися від тебе крайньої стриманості.

І він кинув погляд на умивальну миску, з якої досі ще відгонило хлороформом.