— Ви думаєте, що радiо вимкнене, — промовила Галина Григорiвна, хоча в даний момент Вiктор взагалi нi про що не думав. — Ось, гляньте сюди.

Жiнка висмикнула радiо з розетки, потiм вставила штепсель назад. Знову покрутила ручку. Нiчого не вiдбулося, радiо мовчало.

— Тепер так, — жiнка взяла радiо двома руками, кiлька разiв струснула його, при цьому смикнувся i дрiт. Радiо враз захарчало i засвистiло. Причому звуки, якi йшли звiдкись зсередини, неможливо було чiтко вiдокремити один вiд одного. Складалося враження, що вони линуть щонайменше з потойбiчного свiту. Або з космосу.

Так Галина Григорiвна i пояснила по телефону: через радiоточку в неї налагоджено постiйний зв’язок iз Космосом.

Шамрай звично вдав, що все це йому страшенно цiкаво.

— I давно так?

— Третiй мiсяць, — жiнка лишила радiо в спокої, гордо глянула на гостя. — Радiо балакало-балакало, верзло рiзнi нiсенiтницi, а в один прекрасний день взяло i замовкло. Я крутила i так i сяк, потiм набридло. Вирiшила, що воно гавкнулось. Навiть ходила спецiально просити, щоб менi не ставили в оплату за квартиру радiоточку. Все одно я нею не користуюся. Вони, гадюки, не захотiли нiчого мiняти, i я пообiцяла подати на них до суду. Чесно — три рази обiцяла, потiм навiть до адвоката пiшла. У нас тут недалеко, через два будинки, юридична консультацiя. Сидить там така дiвчинка хороша, красива, євреєчка тiльки, але то нiчого… Ну, пояснила менi: нiчого не свiтить, не переможу я тих бюрократiв. Та й грошей все це коштує, а де я стiльки вiзьму, в мене навiть на консультацiю не було. Все платне, хай би вони повиздихали, олiгархи, бандити… Та дiвчинка нiчого, хороша, грошей з мене не взяла. Каже, що прiзвище їй моє знайоме. Її мама, бачте, мене ще по обласному драмтеатру пам’ятає, а я ж там усi головнi ролi… З такої вiдомої актриси вона, дiвчинка, грошей не вiзьме, повага, молодий чоловiче, дорожче коштує. А, дурне… Словом, пiшла я, так нiчого i не виходивши. Думаю, хай вони вдавляться моїми копiйками, не буде їм щастя.

Шамрай не переривав монологу, тiльки встиг увiмкнути диктофон. Галина Григорiвна помiтила це, та нiяк не вiдреагувала — говорила i говорила. Не зупинив її навiть закипiлий чайник.

— Значить, перестала я правди добиватися, — хазяйка вимкнула газ, пiдхопила чайник за ручку, почала мотиляти ним, мов пiп кадилом, i Вiктор перелякався, що зараз вона виллє йому окрiп кудись у район ширiньки. — Ну, пройшов мiсяць, другий, третiй, i просто серед бiлого дня радiо раптом ожило. Не заговорило, звернiть увагу, а саме ожило. Ось так, як ви щойно бачили, — чайник критично нахилився над Шамраєм, той трiшки посунувся, хоча обiйшлося: окрiп потрапив точно в чашку, заливши два пакетики, якi миттєво спливли. — Спочатку я хотiла вимкнути — чого б воно менi отак свистiло? — жiнка налила води собi в кухоль. — А потiм почала дослухатися, i все зрозумiла. Ви нiчого не зрозумiли, Вiтю?

Шамрай обмежився тим, що заперечно похитав головою.

— Видно, що ви зовсiм цивiльна людина. Скiльки вам рокiв?

— Тридцять.

— В якому полку служили?

— Зовсiм не служив. Бог милував.

— Бог покарав! — Галина Григорiвна погрозила гостевi пальцем. — Мужчина повинен служити в армiї. Мужчина — це воїн, вiн народився таким. Мiй покiйний чоловiк про це постiйно говорив, а вiн же в мене був офiцер-зв’язкiвець! Ось, дивiться!

Зi спритнiстю, якої Шамрай зовсiм вiд неї не чекав, Галина Григорiвна вибiгла з кухнi i швидко повернулася з фотографiєю в рамцi: дуже вродлива жiнка з розкiшним довгим волоссям, одягнена в пишну вечiрню сукню, стоїть поруч iз бравим офiцером у формi майора.

— Це ми в дев’яностому, коли в Нiмеччинi жили. Чоловiк там служив, ГРУ, секретна частина зв’язку. Я там грала в гарнiзоннiй самодiяльностi i, даю вам чесне слово, краще, нiж у будь-якому великому, так би мовити, справжньому театрi. Бачите, яка сукня? Менi спецiально пошили, це ми пiсля прем’єри… Потiм нашi вiйська вивели з Нiмеччини, нас перевели сюди, в Житомир… Сумна iсторiя. Але я веду до того, що мiй покiйний чоловiк був професiйним вiйськовим i зв’язкiвцем. Часом ми так розважалися — замiсть слiв перестукувалися азбукою Морзе. Донька навiть вважала нас трiшки того, — вона покрутила пальцем бiля скронi.

— А де тепер дочка, до речi? — мiж iншим поцiкавився Шамрай.

— Живе в Нiмеччинi. Давно. Спочатку бiзнес, потiм назовсiм виїхала. Бачте, як воно складається… То до чого це я?… Коли почула тi звуки з радiоточки, вони менi щось нагадали. Прислухалася краще — точно, морзянка! Пийте чайок, захолоне.

Шамрай слухняно зробив ковток. Напiй, який заварився, пахнув чим завгодно, тiльки не зеленим чаєм.

Вiдразу згадав, як десь минулого року познайомився з диваком, котрий доводив: пiд виглядом зеленого чаю народовi продають спецiально засушену траву, яка пригнiчує статеву функцiю. У людини перестало добре виходити з жiнками i, шукаючи причин, вiн несподiвано помiтив, що останнiм часом пив лише зелений чай iз пакетикiв. Для чистоти експерименту почав споживати напiй у бiльших кiлькостях, ледь не лiтрами. Прийняв, за його словами, весь удар на себе. Статеве життя не налагодилося. Тодi дивак рiзко перестав пити зелений чай. Змiн на краще не вiдбулося. Пiсля того вiн i вивiв свою теорiю вселенської змови виробникiв зеленого чаю проти збiльшення генофонду Житомирщини, i без того потерпiлої через Чорнобиль частини Полiсся. Ага, дядьковi саме стукнуло сiмдесят п’ять…

— У мене в головi все вiдразу склалося! — Галина Григорiвна вже не приховувала своєї радостi. — Це мiй чоловiк, пiдполковник у вiдставцi Горбанський, продовжує спiлкуватися зi мною з iншого свiту, через Космос. Iнакшого способу не придумає, бо це неможливо. Перший рiк пiсля смертi вiн менi серед ночi з’являвся, щось говорив, тiльки я не могла розiбрати. Тодi перестав приходити. А тепер знайшов, бачте, iнший спосiб. Йому ж там, у iнших свiтах, набагато бiльше вiдомо про нас, нiж нам — про них. Ось вiн i попереджає нас про небезпеку.

— Нас? — перепитав, уточнюючи, Шамрай.

— Нас, — кивнула вдова пiдполковника. — Мене, а через мене — людство. Я мовчала-мовчала, бо вважала цю справу своєю особистою. Iнтимною, якщо хочете. Але останнiм часом такi повiдомлення пiшли, молодий чоловiче, що я вирiшила вже не таїтися i сказати про все людям. Ви ж про свiтову кризу чули?

— Про неї всi тепер чули. Думаю, навiть бомжi на автовокзалi.

— А я знала про це ранiше! — переможно проголосила Галина Григорiвна. — Менi чоловiк через космiчний телеграф вiдстукав: готуйтеся, було погано, а буде ще гiрше. I обiцяв порадити, як з цим боротися. Там, — жiнка багатозначно пiднесла пальця до стелi, — знають про нас набагато бiльше. Ось у нас на базарi картопля подорожчала. Чоловiк ранiше казав менi: «Галю, позичай грошi, купляй мiшок, бо скоро притисне!» Я позичила грошi, купила мiшок. Не стрималася, кiльком жiнкам сказала, поспiшайте, мовляв. Вони послухалися, теж почали мiшками картоплю скуповувати. А в наступнi вихiднi той самий дiд продавав її вже дорожче.