Натомiсть типовi мiськi божевiльнi, з якими зазвичай Шамрай мав справу, завжди були впевненi в собi, своїх словах, вчинках та власнiй правотi. I всi як один неохайно i старомодно вдягалися, смердiли потом, у них пахло з рота, з волосся рiздв’яним снiгом опадала на плечi лупа. Чоловiки були або неголеними, або навпаки — виголенi до синього, аж до порiзiв на щоках. Жiнки не знали про iснування перукарiв. Та головне — всi вони вирiзнялися балакучiстю, заговорюючи навiть охорону, звиклу до подiбної публiки.

Ця ж мовчала, трималася скромно, наче миша в котячому заповiднику.

— Вiктор, — кивнув вiн. — Хто вам сказав i з якого ви приводу?

— Сказали по телефону. Сьогоднi вранцi дзвонила, виклала суть справи…

Дiвчина й далi виглядала знiяковiлою. Шамраю здалося навiть, що вона насилу стримується, аби не повернутися i не втекти геть.

— Добре, давайте до мене пройдемо, — кивнув Вiктор, пропускаючи гостю вперед.

Вiдчинивши перед нею дверi свого кабiнетика, журналiст жестом запросив її проходити, причинив дверi, кивнув на стiлець, сам примостився за столом.

Курити вiн кидав перiодично, i зараз тривав перiод кидання: без цигарок Вiктор тримався вже четвертий мiсяць. Проте попiльничка з логотипом фiрми, якiй належала газета, стояла на столi постiйно. Шамрай пiдсунув її до дiвчини. Та сприйняла це як належне, витягла з сумочки пачку довгих бiлих дамських цигарок, дорогу запальничку, затяглася. Перехопивши погляд Вiктора, покрутила запальничку в пальцях.

— Подарунок.

— Ага, — Шамрай не знав, як ще вiдповiсти.

Гостя кинула запальничку в надра сумочки, струсила попiл, очiкувально глянула на Вiктора. Той, у свою чергу, подивився не неї.

— Ну, так що?

— А що? — дiвчина клiпнула ледь розкосими очима, якi пiдтверджували наявнiсть в її генах малесенької частки схiдної кровi.

— Яка у вас справа, з чим прийшли? — заохочував Шамрай. — Мiж iншим, як вас звати?

— Тамара. Тома. Прiзвище — Томiлiна, — довгий нафарбований нiготь збив попiл у попiльничку.

— Прекрасно. Тома Томiлiна. Чим я можу вам допомогти? Ну, раз уже вас на мене перенаправили…

Тамара Томiлiна витримала невеличку паузу.

— З чого почати… Навiть не знаю…

— Завжди треба починати з початку, — порадив Шамрай.

— Та у тому-то й рiч, що я не знаю, де в цiєї iсторiї початок, i головне — чим вона закiнчиться. Ви ж займаєтеся рiзними незвичайними явищами, правильно?

— Неправильно. Ми про них пишемо. Займаються ними або, коли говорити бiльш точно, вивчають їх спецiальнi люди в спецiальних установах. Звiсно, ми працюємо з такими фахiвцями в постiйному контактi, тому…

— Оцi вашi фахiвцi пошлють мене в дурдом! — вiдрубала Тамара i зробила велику затяжку. — Знаєте, є така спецiальна лiкарня в Зарiчанах [1] ? А я не божевiльна, в мене отут, — вона постукала себе пальцем по лобi, — усе в нормi. Просто є факти, якi я не можу перевiрити сама. А ви у вашiй газетi тiльки тим i займаєтесь, що перевiряєте такi iсторiї.

— «Такi» — це якi, Томо? — Шамрай вiдчув: тут теж треба набратися терпцю. — Ви ближче до дiла якось, а то все колами ходите…

— Ось я i не знаю, як так почати, аби ви не здали мене в дурдом.

— Ми нiкого в дурдом не здаємо, — спробував заспокоїти дiвчину Вiктор. — Кажiть уже, а я сам вирiшу, що робити i як реагувати. Повiрте, менi тут таке доводиться вислуховувати — мамо, не горюй!

— О’кей, — нарештi наважилась Тамара Томiлiна. — Вас цiкавлять аномальнi зони?

— Це наш профiль, — погодився Шамрай. — Якщо ви знаєте якусь, про яку ми ще не писали, — викладайте смiливо. Буду тiльки вдячний.

— Є одна така зона. Понад сто кiлометрiв звiдси, мiж Народницьким i Овруцьким районами. Там є село Пiдлiсне. Вiрнiше, було: всiх майже повнiстю вiдселено пiсля Чорнобиля. Село маленьке i майже вимерле. Там багато таких, цi територiї потрапили в зону вiдчуження…

— Стоп-стоп! — Шамрай жестом зупинив дiвчину. — Вибачте, звичайно, за дурнувате питання, але скiльки вам рокiв i звiдки ви так добре все це знаєте? Менi, наприклад, тридцятка влiтку була. Коли Чорнобиль рвонув, я тiльки перший клас закiнчував, але всю ту чорнобильську панiку пам’ятаю. Мене потiм кiлька разiв оздоровлювали разом з iншими дiтьми, якi вважалися «чорнобильськими». Ось тiльки я таких подробиць не можу вам розказати, треба спецiально дiзнаватися…

— А ви не перебивайте! — Тамара нервовим жестом роздушила бичок об дно попiльнички i тепер не знала, куди подiти руки, тож витягла з пачки другу цигарку, знову закурила. — Не перебивайте, менi i так непросто слова добирати. Бо в цьому вся сiль, — вона знову витримала якусь театральну паузу. — Справа в тому… Справа в тому, що я мусила народитися в тому самому Пiдлiсному навеснi вiсiмдесят шостого, коли Чорнобиль гахнув.

Шамрай вiдкинувся на спинку стiльця, спробував переварити першу порцiю iнформацiї.