Шофер Гриша реготнув.

— Смiшно? — пiдозрiло запитав Пузир.

— Не смiшно, — швидко заспокоїв мiлiцiонера Шамрай. — Ми не шукаємо трупiв, командире. Хочемо просто проїхатися туди, пару фоток зробити для газети, глянути, що там i як. Треба спецiальний дозвiл?

Пузир знову пожував губами.

— Та не треба нiякого дозволу, хлопцi. Просто нема чого там дивитися. Хати, якi самi скоро заваляться, проїхати нема як, мертво i стрьомно, коли зовсiм уже чесно говорити. Там навiть браконьєри не лазять.

— А що, багатьох ловите? — знову встряв Гриша.

— Буває. Там же звiрини навалом, ну от дядьки з рушницями i шастають. Хоча це заборонено. Не сам вiдстрiл, а взагалi — полювання в мiсцях, звiдки людей вiдселили.

— А мародери? — розвинув тему Шамрай.

— В Пiдлiсному давно уже все, що могли, вкрали. А по iнших селах такої публiки вистачає. Люди останнiми роками, особливо з цiєї весни, наче подурiли: кидають хати, беруть, що можуть iз собою понести чи що в багажник «Жигуля» зайде, i — вперед, щастя шукати. Будинки, бач, продати не можуть, зона гарантованого добровiльного вiдселення чи щось таке. Тут недалеко, кiлометрiв десять, — мiлiцiонер кивнув кудись за лiс, — Микита жив, колись трактористом був. Рокiв йому з п’ятдесят чи що. Алкоголiк — якого лисого тут ще робить? Так вiн за хату двiстi баксiв хотiв, може таке бути?

Шамрай i шофер синхронно похитали головами.

— Бач, а так i було. Один наш сержант, з iншої, правда, змiни, не стерпiв — принiс двi сотнi, тицьнув Микитi. Ще й нотарiуса десь знайшов, у один прийом купiвлю-продаж оформили. Тiльки потiм сержант очухався i тепер у глибокому шоцi: не знає, задля якої мороки ту хату купив.

— А Микита що? — поцiкавився шофер.

— Що Микита? Двiстi баксiв пропив, перебрався в якусь iз вiдселених хат i там бомжував. Дiло влiтку було, потiм — осiнь, ближче до зими. Почали нашi його ганяти, аби вогонь не палив. Вiн же грiвся так: одну хату на дрова поволi розбирає, в iншiй кострище розводить. Словом, догрався Микита: якраз на минуле Рiздво невiдомо де самогон знайшов, надерся, вогонь забув загасити. Разом iз хатою згорiв. Отакi тут iсторiї бувають, — зiтхнув Пузир. — Але оте ваше Пiдлiсне вже навiть бомжiв не цiкавить.

— Так ми доїдемо туди чи як? — запитав Шамрай.

Пузир знову зiтхнув i пожував губами.

— Тримайте ось так, — вiн показав прямо перед собою. Потiм подумав — i витяг з планшета свою карту, крупномасштабну, топографiчну. Пiдiйшов до капота «Шкоди», розклав карту на ньому. Шамрай i Гриша нахилилися над нею з обох бокiв. Гачкуватий палець старшого лейтенанта ткнув у якусь точку. — Ми тута, — пояснив Пузир. — Осьо Народичi, туди — на Овруч. Значить, вам треба сюди, — палець поїхав по картi. — Кiлометрiв двадцять по дорозi, потiм поворот праворуч, на ґрунтову дорогу. Вона нiчо, нормальна, зараз ще не розкисла.

— Я проїду? — з острахом запитав Гриша.

— Та проїдеш, проїдеш. Коротше, далi вам сюди, — палець дороговказом ковзав на паперi, — ще один поворот, на Борове. Ви не завертаєте, їдете далi, i буде такий з’їзд у лiвий бiк. Дорога зовсiм вузенька, зате виведе точно до Пiдлiсного.

— Скiльки звiдси?

— Та кiлометрiв… я знаю… Дивлячись, як їхати… Може, сорок, може пiвста буде, десь так.

Пузир згорнув карту, заховав у планшет.

— Може скажете хоч, що там забули?

— Нехай теща газету читає, — пiдморгнув йому Шамрай. — Скажiть краще, ми першi Пiдлiсне шукаємо чи ще хтось питав?

Пузир повiв плечима, вiдповiдь прозвучала загадково:

— Кому треба — той сам знає дорогу.

— I кому ж треба?

— Їдьте вже! — махнув рукою мiлiцiонер i повернувся, аби йти на свiй пост.

— Чекайте, ще момент! — Вiктор подався за ним.

Старший лейтенант повернувся, всiм своїм виглядом показуючи, як ото його втомили рiзнi роззяви.

— Ну?

— А ще таке, може, скажете: ви ж давно на цiй дiлянцi працюєте?

— Давно, — цiєю короткою вiдповiддю мiлiцiонер обмежився.

— А чули — люди там не зникали? Ну, нiхто в розшук не подавав?

— Що значить — люди зникали? — тепер Пузир знову дивився на Шамрая пiдозрiлим поглядом. — Куди зникали?

— Нiкуди. Просто так — поїхав у той бiк i назад не повернувся.

— Люди кругом зникають, — фiлософськи промовив Пузир. — Якщо цiкаво — щодня хтось когось розшукує. I нiхто нiкого не знаходить. Ви шукаєте когось — так i скажiть. А то придумують…

— Нiкого ми не шукаємо! — поспiшно вигукнув Шамрай. — У нас всi на мiсцi, слава Богу! Це я так, до розмови…

— Ось i не треба дурних розмов! — вiдрубав мiлiцiонер. — Їдьте вже у своїх справах. Вигадуйте якусь чергову брехню.

За спиною Шамрая загудiло: це водiй Гриша квапив, аби швидше їхати.

Вони заблукали.

Ненадовго… I не те щоб зовсiм заплуталися, просто збились з дороги. Чи водiй проґавив потрiбний поворот, чи повернув не туди, чи пояснення Пузиря вони зрозумiли неправильно: так чи iнак трiшки покаталися по розбитих мокрих путiвцях. Гриша таки встиг вимастити машину i тепер сипав прокльонами на всiх довкола. Шамрая переймало iнше: тепер вiн точно не готовий сказати, де ж вони знаходяться, в Народницькому районi чи в Овруцькому.