Шрифт:
Мати, набившись дочки, пішла з дому і вже світом ледве-ледве прилізла назад, така п'яна!
– Наталочко! Наталю! Ой рятуй мене, моя доню!.. О смерть моя! Наталю!
– гукала вона, плазуючи по рундуці.
Іван Микитович не спав і на крик вибіг з хати.
– Наталю! Наталочко!.. Дитино моя! Я тебе била сьогодні, нівечила. Прости мене, мені шкода тебе, жалко. А ще буду сучку бити, битиму ще, битиму, поки дух буде чутно. Не вішайся, сучко, паничам на шию, не вішайся: битиму ще, - промовляла вона сама до себе.
Іван Микитович повернув у хату до Наталі.
– Наталю! Наталю!
– гукнув, ступивши на поріг.
– Чого ви?
– і чорна постать її заколихалася на полу.
– Ідіть, матір візьміть.
Наталя встала й вийшла на рундук:
– Мамо! Мамо!
– Чого?
– наче крізь сон обізвалася мати.
– Ідіть в хату. Господи, твоя воля - напитися отак!
Вона помогла матері підвестися й поволокла її за руку в хату.
Іван Микитович стояв і дивився, аж поки Наталя з матір'ю не сховалися; потім плюнув, пішов у свою хату й защепнувся...
Рання літня зоря загорялася рожевим світом і обливала Барабашишину хату, немов вона була кармазином обмазана. Одні тільки вікна чорніли своїми шибками та часом п'яний викрик Барабашихи виривався з-під їх назустріч ранковій зорі.
Другого дня Іван Микитович не ходив на службу й не виходив з хати, третього прийшов сторож і приніс його шапку, а чужу назад узяв. Барабашиха не допустила сторожа до хати - сказала, що спить; а проте сама турбувалася, що се за знак - панич от уже другий день ні сам не виходить, ні допускає до себе нікого? Чи не поробив, бува, чого сам з собою? Вона скільки раз стукала до його, ніхто до неї не обзивавсь, не відчиняв.
– Піду, - рішила вона, - не відчине, сусід покличу, силоміць відчиню!
– Який там чорт стукає!
– гукнув до неї незнайомий голос, коли вона з усієї сили затарабанила в двері.
– Та се я. Час самовар ставити, пустіть - візьму!
Трохи перегодом ліжко рипнуло, щось зашамотіло по хаті й наче впало. Ще скільки часу пройшло, чиясь рука зацокотіла залізною плямкою. Барабашиха потягла до себе двері. На порозі стояв Іван Микитович і хитався; вікно, котре вже літ п'ять як відчинялося, було розчинене; на долівці й по столу валялися порожні пляшки, з хати несло горілкою.
Барабашиха сказала, що приходив сторож, приніс шапку, його питався, що вона одказала сторожеві - панич недужий.
Іван Микитович мотнув головою:
– Вони думають, я боюся їх? Боюся!.. Було колись, що боявся, а тепер - ось вам!
– і він ткнув у глухий куток хати дулю та й сам поточився.
Барабашиха підвела його, помогла лягти на ліжко й почала прибирати пляшки, змітати з вікна, з столу.
– А се що у вас?
– спитала, піднявши з столу листок паперу, дрібно списаний. Він весь прокис горілкою, писання порозпливалося, порозходилося.
– Де?
Барабашиха подала папір. То був лист до Петра. Іван Микитович взяв, подивився, зібгав-зібгав і кинув під ліжко.
Барабашиха, прибравши, пішла з хати й стиха промовила до Наталі:
– Панич наш теє... випив!
Наталя отетеріла, почувши таке від матері.
Іван Микитович почав пити. На службі терпіли його, терпіли та й прогнали. Приїздили батько, мати, щоб узяти додому, та він не схотів, а коли до його пристали, то він в одну ніч зник кудись, взявши з собою одну тільки скрипку.
Про його й чутка запала. Батько-мати побивалися за ним до самої смерті. Умираючи, передали всю худобу Петрові, котрий оженився багато й зажив великим паном. Батьківщину він спродав, а гроші віддав на церкву, щоб поминали батька-матір.
VІ
Багато після того часу уплило, багато дечого в світі перевернулося.
Глибокої осені в одному губернському місті, в гостиниці, гуляли паничі-чиновники. На столі було наставлено всяких пляшок з горілкою, наливками, винами; шматки хліба й недоїдки страви валялися порозкидані по столу й попід столом. Паничі кричали, гукали, челядь бігала, подавала, прибирала... Гармидер стояв в хаті.
Найбільше всього паничі в'язли до якогось старенького, низенького чоловіка. Одежинка на ньому була лихенька, з дірками, лице худе, порите зморшками, лисина на всю голову - одні жовтуваті хвостики висіли в його на висках та на потилиці! Він був п'яненький вже: очі якось мутно дивились, лисина, як жар, червоніла.
– Гей, ти, Лисогуре!
– гукнув на його один з паничів.
– Чому не п'єш? Чарки треба...
– Я вже не хочу.
– Пий!
– Їй-богу, не хочу, - зложивши хрестом на грудях руки, благав він.