Шрифт:
– Пий! А то виллю на лисину!
– крикнув швидкий молодісінький паничик.
Старенький чоловік підняв руку й провів по лисині долонею.
– Та як ти його назвав: Лисогуре? Се його прізвище таке?
– допитувався хтось.
– Прізвище ж, фамілія.
– Е, ні, - швидко замотався старенький.
– А ви хочете знати мою фамілію? Хочете знати її? Ось моя фамілія:
Вечно юный, молодой,
Сердцу милый, дорогой!..
Хе-хе-хе! Ось моя фамілія! Хе-хе-хе-хе!
– сміявся він, оббігаючи кругом столу, заложивши руки за спину й скоса на всіх поглядаючи.
– Бач! Бач! Що видумала стара лиса собака! Бач!
– повертаючись до товариства, замовив височенний панич з здоровенною головою, чорним обличчям і п'яними очима.
Старенький аж заливався реготом, бігаючи несамовито по хаті; се повернуло до його очі цілої п'яної громади.
– За се йому випити!
– гукнув хтось.
– Випити! Випити!
– загуло зо всіх боків.
– Давай!
– гукнув і старенький і миттю вихилив чарку горілки.
– А, п'є стара собака!
– знову крикнув чорний на обличчя панич і вхопив старенького за в'язи. Той аж посинів, почав пручатись.
– Держи! Держи!
– загукав молоденький паничик і стрибнув старенькому на спину; старенький впав додолу...
Сміх, регіт знявся навіжений, розкочуючись на всі боки, розливаючись по всіх кутках.
Старенький встав, охав, кривився.
– Ну-бо!
– жалібно промовив він.
– Ви-бо шуток не знаєте!
– і одійшов геть вбік.
– А ви знаєте, пак, чому він ніколи ы не пише?
– питався смуглявий панич.
– А чому?
– крикнув молоденький.
– Допитайся його!
– Чому ти, стара собака, єри не пишеш?
– гукнув той на його, смикнувши за рукав так, що старенький аж окрутнувся.
Лице старого зразу похмуріло. Сумний і гнівний відійшов він від товариства.
– То чому ж, чому справді не пише?
– запитав молоденький чорнявого.
– Вчив, каже, дівчину грамоти...
– почав той.
– Ну?
– Ну та єри прорило яри...
– Бач, бач, стара собака, що він витворював!
– повернувся до його молоденький.
– Так ти грамоти дівчат вчив? Бач!
– Республіканець!
– гукнув хтось п'яним охриплим голосом. Регіт знову піднявся, мов грім гогонув.
– Наниз його!
– Наниз! Наниз!
– загукали всі разом і обступили старенького. Він тільки жалібно дивився: не чіпайте, мов, мене, я ж вас не займаю!
– Ходімо, дядечку!.. Ходімо, голубчику!
– в'яз до його молоденький.
– Ну, я тебе поцілую!
Миттю вхопив він його за шию, пригнув і поцілував в лисину так, що аж луна роздалася... Знову несамовитий регіт покрив все.
– Наниз! Наниз його! Там ти нам і на скрипоньці заграєш!
– Хіба він і на скрипці грає?
– Грає, стара собака! Та ще як!..
Ой під вишенькою, Під черешенькою!
– заспівав молоденький.
– Та наниз його, стару собаку! Наниз!
Декілька паничів вхопили старенького під руки й повели з хати. Як навіжені, неслися з гори хурки, повні п'яного чиновництва, котре кричало, гукало, свистало...
– Гайда! гайда! при-и-дави-и!
Аж ось одна з брик круто повернула набік, і всі плюснули в калюжу. Лайка, крик піднялися страшенні. Дехто встав, дехто брьохався в калюжі. Старенький лежав, підгорнувши голову під себе, і, вхопившись рукою за в'язи, стогнав. Паничі кинулись до його, вхопили, підвели. Він, як підстрелена пташка, водив жалібно головою, не міг держати її прямо: скручені були в'язи. Швиденько посадили його паничі знову на хурку й помчали назад на гору.
Се був Іван Микитович Ливадний. Змандрувавши багато світа, прибився він в губернію й знову став на службу. Хоч і знали всі його порок, отже держали на службі як старого чоловіка та ще й скрипача, котрий у п'яній кумпанії часто й густо тішив їх своєю грою.
Івана Микитовича відвезли в шпиталь, де він третього дня Богові душу віддав. Перед смертю все кликав Наталю й корив прокляте єри, що воно і його, і її вік загубило. Сиділка, що доглядала його, дивилася на ті страшні муки, слухала його божевільні речі й, зітхаючи тихо, промовляла: «Упокой, Господи, мучену душу!».
Його покарбували, потім зшили й поховали. Ні одна сльоза не впала на його могилу на чужій чужині, ні одна душа не пошкодувала за його життям. Один тільки молоденький паничик, що стрибав йому на шию в часи молодечих гулянок, нагадував про його товариству: «А шкода, братця, що немає оце старої лисої собаки! Як би він заграв нам!» І той одинокий викрик, наче жаліслива струна, сумно бринів у веселому гуку товариства.
Стара Барабашиха вмерла. Наталя зуступила її місце. Так само, як і мати, розпилася, розволочилася, перепродувала овочами та солоною рибою. Лучалися їй женихи, та не хотіла ні за кого виходити і все дедалі старіла, осовувалася та нікчемніла. А проте кожного свята й неділі подавала в церкві на часточку за раба Божого Івана.