–  Ну, не ве­ли­ка по­ша­на мені, ко­ли я ски­ну­лась з ли­ця на якусь ту­рецьку ду­рин­ду одаліску.

Літошевський по­хап­цем поп­рос­ту­вав до со­фи й ніби впав на со­фу попліч з Софією Ле­онівною, об­хо­пив­ши її м'якеньке пов­не пле­че до­ло­нею.

–  В те­бе усе жар­ти та за­ли­цян­ня: це те­бе ота сце­на так нап­рав­ляє; а в ме­не «діла, аж го­ло­ва біла», як ка­же на­ша най­мич­ка: ніко­ли мені роз­во­дить пес­тощі та за­ли­цян­ня.

–  Чого це тобі так заніко­ли­лось? Не­хай най­мич­ка са­ма по­рається ко­ло печі. Пам'ятаєш, як співа­ють у пісні: «Ой най­му я най­мич­ку, са­ма ся­ду в запічку». От і ти сядь та й си­ди, згор­нув­ши ру­ки, та й паній собі хоч і з ран­ку до ве­чо­ра, - ска­зав Фле­гонт Пет­ро­вич, при­гор­нув­шись щільно до жінки й цмок­нув­ши її в цуп­ку що­ку.

Софії Ле­онівні бу­ли неп­риємні ті пес­тощі та поцілун­ки. Во­на пильно гля­ну­ла на чо­ловіка, на йо­го білий пух­кий вид, на делікатні, сли­ве па­нянські рум'янці на що­ках - і йо­го ду­же білий, спанілий вид, і рум'янці, і пухкі ус­та ста­ли їй чо­гось неп­риємні.

«Істинно са­хар­ний ве­ли­код­ний хе­ру­вим, що став­ля­ють на сто­лах ко­ло па­сок та баб на пос­вя­чен­ня на ве­лик­день, - май­ну­ла в неї на од­ну мить дум­ка.
– Як був він худіший та простіший і ніби тро­хи за­те­ле­пу­ва­тий, не та­кий тілис­тий та пух­кий, він мені більше по­до­бав­ся. А те­пер зам'яки­нивсь, і як тісто на дріжчах роз­ла­зиться та роз­ли­вається, так і він на­че розлізся…»

Софія Ле­онівна по­ма­леньку вип­ру­ча­лась з йо­го обнімку й навіть трош­ки од­су­ну­лась од йо­го. «Не дай бо­же, як він оце поч­не ситішать і глад­ша­ти та ста­не пу­за­нем, мов вго­до­ва­ний, та ще ски­неться на на­шо­го сусіда, су­до­во­го слідчо­го!.. Я йо­го зне­на­вид­жу…» - ду­ма­ла по­таємці Софія Ле­онівна.

–  Яка шко­да, що я оце му­шу те­бе по­ки­нуть се­ред цієї гар­ненької обс­та­ви та йти в світи. Я те­бе не ба­чи­ти­му, мо­же, місяців зо два, - ска­зав Літо­шевський, пильно див­ля­чись на неї.

–  Не ве­ли­ка шко­да, як не ба­чи­ти­меш ме­не два місяці. Не їха­ти ж мені в та­ку да­леч та не ти­няться по всіх усю­дах, як от ти­ня­ються ци­га­ни, та ще й з дво­ма дітьми.

–  Чом же не їхать? За­бе­ре­мо дітей та й поїде­мо в мандрівку. Я те­бе так ко­хаю, що без те­бе ме­не бра­ти­ме нудьга. Ще й, чо­го доб­ро­го, я з нудьги зап'ю та за­гу­ляю, - ска­зав Літо­шевський.

–  Може, ще й оці перські ки­ли­ми по­тяг­не­мо з со­бою?
– спи­та­ла Софія Ле­онівна всмішки.

–  А чом би пак і не заб­рать ки­лимів? Зас­те­ли­мо ки­ли­ма­ми який­сь пас­куд­ний но­мер в гос­ти­ниці, а один ки­лим по­че­пи­мо на стіні. Ти ся­деш на ліжку, уся об­гор­ну­та оци­ми взор­цямн, а я ди­ви­ти­мусь та на­див­ля­ти­мусь на те­бе.

–  І вже! Дай мені покій з та­кою тя­га­ни­ною! Це твої ви­гад­ки. По­за­пас­куд­жуємо гарні ки­ли­ми та ще й уся­кої нужі на­ве­зе­мо з тих смер­дя­чих за­ка­пелків, їдь сам і шли мені мерщій гро­шей, та ще й чи­ма­ло гро­шей. А я оту­теч­ки за­ход­жусь че­пу­рить на­шу осе­лю, - ска­за­ла жінка й вий­шла, щоб лаш­ту­вать стіл до ве­чері.

Літошевський зос­тавсь сам у гор­ниці й за­ду­мавсь. В гор­ниці ста­ло ти­хо. Навіть тьохкан­ня со­ло­вей­ка не до­хо­ди­ло до йо­го. Тільки десь зда­ле­ки, в час ве­ли­кої нічної тиші, йшов шум од греблі та од спус­та, не­на­че десь гув та шумів да­ле­кий во­дос­пад.

Незабаром жінка гук­ну­ла з да­ле­кої кімна­ти й пок­ли­ка­ла йо­го ве­че­рять. На столі сто­яла в тарілці шин­ка. Ко­ло сто­ла кру­ти­лись два гладкі ко­ти й няв­ка­ли, про­си­ли їсти.

Софія Ле­онівна не шко­ду­ва­ла шин­ки для котів, вба­ту­ва­ла но­жем два здо­ро­вецькі шмат­ки до­ро­гої біло­церківської шин­ки й ки­ну­ла на підло­гу ко­там. Во­на ду­же лю­би­ла котів, ніби своїх дітей. Ко­ти жи­ви­лись завж­ди тим по­жив­ком, який во­на са­ма вжи­ва­ла за сто­лом. Ці ко­тя­ки так роз­ле­дащіли, що нех­ту­ва­ли миші, ніко­ли не хо­ди­ли на по­лю­ван­ня, тільки вигріва­ли бо­ки на сонці на ґанку…

«Сама собі ди­ву­юсь! Си­тих ко­тяк люб­лю, а глад­ких чо­ловіків не зно­шу й не­на­вид­жу, - ду­ма­ла Софія Ле­онівна, вхо­пив­ши на ру­ки од­но­го ко­тя­ку й гла­дя­чи йо­го про­ти шерсті.
– Чуд­на та ве­ред­ли­ва людська вда­ча…»

Випивши по дві чар­ки доб­рої горілки, Літо­шевський і Софія Ле­онівна ки­ну­лись на шин­ку. Не­за­ба­ром най­мич­ка при­нес­ла ва­ре­ни­ки, що аж ніби пла­ва­ли в маслі. Софія Ле­онівна вхо­пи­ла на тарілку ва­ре­ни­ка, розріза­ла на дві по­ло­вин­ки й по­куш­ту­ва­ла. Ва­ря­ниці бу­ли ду­же товсті й цупкі, навіть з шу­ру­бал­ка­ми все­ре­дині.

–  Одже я че­рез те­бе не дог­ляділа ва­ре­ників. Ус­тя товс­то ви­ка­ча­ла кор­жа, і ва­ря­ниці вий­шли товсті. Ще й, здається, ва­ре­ни­ки тро­хи пе­ре­кипіли. А все то че­рез те­бе. За­ма­ну­лось тобі ми­лу­ваться та го­лу­би­тись отам на ка­напі. А те­пе­реч­ки на­би­вай пельку яки­мись шкур­лат­ка­ми. І сам нічо­го не ро­бе, б'є бай­ди­ки, і ме­не од­ри­ває од діла, - за­бу­боніла низьким альто­вим го­ло­сом Софія Ле­онівна.

Літошевський не ду­же вва­жав на те бу­боніння й уплітав ва­ре­ни­ки на всі зас­та­ви. Він вже звик до жінчи­ної лай­ки та свар­ки. Во­на бу­боніла та ла­ялась сли­ве з ран­ку до ве­чо­ра, і чо­ловік вже не прикмічав то­го, як лю­де не прикміча­ють повітря, кот­рим ди­шуть.