–  Усте!
– гук­ну­ла Софія Ле­онівна, - навіщо ти по­ви­ка­чу­ва­ла товсті ва­ря­ниці, ще й тіста не виміси­ла, бо я чую тверді шу­ру­бал­ки, ніби в вишк­риб­ках? Од те­бе тільки од­вер­нись, то й на­коїш ли­ха. Не стов­би­чи­ти ж мені в те­бе над шиєю!
– го­моніла Софія Ле­онівна, по­зи­ра­ючи на Ус­тю зли­ми очи­ма. Ус­тя сто­яла ні в сих ні в тих і тільки кліпа­ла віка­ми та лу­па­ла очи­ма.

–  Бо в нас ви­ка­чу­ють такі коржі; я ду­ма­ла, що бу­де са­ме доб­ре, - од­ма­га­лась Ус­тя.

–  В нас… Де ж то в вас? Скільки раз я тобі товк­ма­чи­ла! А ти все по-своєму. Ти, пев­но, некмітли­ва… Геть пішла до пе­карні! На, та са­ма да­вись оци­ми ва­ре­ни­ка­ми.

Літошевський вже звик до та­ко­го аком­па­не­мен­та до ве­чері й не звер­тав на йо­го вва­ги.

–  От і те­бе чо­мусь і досі не вик­ли­кає бю­ро на гаст­ролі. Си­диш без діла та лічиш хма­ри та зорі на небі. Гро­шей вже об­маль… І ва­ре­ни­ки цупкі…

–  Але як же сто­су­ються ва­ре­ни­ки до ар­тис­тич­но­го бю­ро та до гаст­ролів?
– обізвавсь чо­ловік.

–  Як сто­су­ються? Сам доб­ре знаєш: не бу­де гаст­ролів, не їсти­меш і ва­ре­ників. А за­лу до­кон­че тре­ба прис­та­вить. Не­ма де по-людській прий­ня­ти дам. За­хо­де ж до нас і од­на док­тор­ша, і дру­га, і ма­туш­ка; за­хо­дять і вчи­тельки. А от, пев­но, зай­де й ка­пельмей­стер­ша. Я чу­ла, що ка­пельмей­стер Чер­нявський вже приїхав з Пе­тер­бур­га з жінкою до бра­та на ва­кації. Во­ни, надісь, не­за­ба­ром при­сур­га­няться до нас, бо во­на ж пе­тер­бурзька дав­ня моя знай­ома та й твоя люб­ка. Не віта­ти ж її в цих сви­нюш­ни­ках.

–  В яких сви­нюш­ни­ках? Сха­ме­нись! Це вже ти геть-то за­паніла та й ко­вер­зуєш. По­коїки гарні, як цяцьки, як пи­сан­ки. Опам'ятай­сь! Що ти вер­зеш!

–  Ти сам опам'ятай­сь!
– бу­боніла жінка, сер­ди­та на ва­ре­ни­ки.

–  Я вис­те­лив по­кої перськи­ми ки­ли­ма­ми, чо­го вже нігде не бу­ває в сви­нюш­ни­ках з бар­ло­гом. А во­на…

–  А во­на… - пе­рек­ри­ви­ла жінка Літо­шевсько­го, - шли ли­шень мерщій гроші, та не гай­ся. До­ки ка­пельмей­стер­ша збе­реться до ме­не з одвіди­на­ми, то я й за­лу прис­тав­лю й об­щи­ка­ту­рю, й оче­пу­рю.

–  Поможи тобі бо­же! Чом би пак і справді не прис­та­вить зай­вої кімна­ти, - ска­зав Літо­шевський, вста­ючи з-за сто­лу й ви­хо­дя­чи з папіро­сою на ґанок.

Майська ніч бу­ла ти­ха та пиш­на. Не­бо ся­ло зірка­ми. Над ку­па­ми верб бов­ванів тем­ний шпиль з шпи­час­тою дзвіни­цею. Рось лисніла зо­ря­ми. Чу­до­ва око­ли­ця то­го виг­ля­ду знов при­га­да­ла Літо­шевсько­му якісь де­ко­рації пиш­но­го ве­чо­ра на сцені. Він не­са­мохіть сти­ха заспівав арію:

«Ніч ти­ха, ніч яс­на: я не мо­жу зас­нуть»… І дов­го він сидів та сти­ха виспіву­вав. Йо­го й справді не брав сон: він звик ля­га­ти спа­ти й за­си­пать в глу­пу ніч, своїм ар­тис­тич­ним зви­чаєм.

Другого дня аж в два­над­цятій го­дині повс­та­ва­ли гос­по­дарі, тільки що пов­ми­ва­лись і ла­го­ди­лись сідать за чай на ган­ку, як за сад­ком та за ха­тою в воз­возі між гор­ба­ми по­чув­ся стукіт по­воз­ки, кот­ра то­рохтіла і все наб­ли­жа­лась, оче­ви­дяч­ки, по­вер­та­ла не до мли­на, не до греблі, а за угол оселі, до бра­ми.

–  Хтось до нас їде: по­вер­тає з воз­во­за до дво­ру, - про­мо­вив Літо­шевський.

–  Може, як­раз ка­пельмей­стер з жінкою. Оце поспіши­лись! Де ж я їх прий­ма­ти­му?
– ска­за­ла ниш­ком жінка.

–  Оце ж та­ки! А в кабінеті!
– обізвавсь Літо­шевський.

Наймит вибіг з стані й побіг шви­денько од­чи­нять бра­му. Бра­ма од­чи­ни­лась, і в двір вско­чив на вок­зальній жовтій по­возці гість, за­ку­та­ний з го­ло­вою од ку­ря­ви в біле па­ру­си­но­ве пальто. На го­лові стриміла гост­ро­вер­ха відло­га, що за­ку­ту­ва­ла лоб до самісіньких чор­них товс­тих брів. Чор­на борідка на біло­му пальті зда­ва­лась пуч­ком го­ло­ве­шок.

–  А! Мав­рикій Пав­ло­вич Ни­ко­лаідос їде!
– ска­зав Літо­шевський.

–  Він, він. Чо­го це він так за­рані з одвіди­на­ми?
– ска­за­ла Софія Ле­онівна, і її вид од­ра­зу не­на­че по­яснішав, по­ве­селішав. Очі аж заб­ли­ща­ли.

Літошевський побіг на­зустріч, од­чи­нив хвіртку з дво­ра в квітник і тричі поцілу­вавсь з гос­тем. Гість поп­ря­му­вав до ґанку, на ході по­хап­ком ски­нув біле пальто й швир­го­нув йо­го на шта­хе­ти. Ни­ко­лаідос був на­чальник не­да­ле­кої залізно­до­рож­ної станції. Він був грек, ро­дом звідкільсь з-під Бер­дянська, зза­мо­ло­ду слу­жив у війську, був офіце­ром, але зго­дом по­ки­нув військо­ву служ­бу й дос­тав місце на­чальни­ка на вок­залі.