Поеми
вернуться

Украинка Леся
Шрифт:
I
Десь, ко­лись, в якiй­сь країнi, Де за­хо­че­те, там бу­де, Бо у каз­цi, та ще в вiр­шах, Все мож­ли­во, доб­рi лю­де. Десь, ко­лись, в якiй­сь країнi Проживав по­ет не­щас­ний, Тiльки мав та­лан до вiр­шiв, Не по­зи­че­ний, а влас­ний. На об­лич­чi у по­ета Не цвi­ла уро­да го­жа, Хоч не був вiн теж по­га­ний, - От со­бi - лю­ди­на бо­жа! Той спi­вець - та що ро­би­ти! Видно, прав­ди не схо­ва­ти, Що не був спiв­цем по­ет наш, Бо зов­сiм не вмiв спi­ва­ти. Та бу­ла у нього пiс­ня I дзвiн­кою, i гуч­ною, Бо роз­хо­ди­лась по свi­ту Стоголосою лу­ною. I не був по­ет са­мот­нiм: До йо­го ма­лої ха­ти Раз у раз хо­ди­ла мо­лодь Пiснi-слова вис­лу­ха­ти. Теє сло­во всiм да­ва­ло То роз­ва­гу, то по­ра­ду; Слухачi спiв­цю за теє Дiлом скрiзь да­ва­ли ра­ду. Що мог­ли, то те й да­ва­ли, Вiн зо всього був до­год­ний. Досить з нього, що не був вiн Нi го­лод­ний, нi хо­лод­ний. Як на­вес­нi шум зе­ле­ний Оживляв сум­ну дiб­ро­ву, То щод­ня по­ет при­хо­див До дiб­ро­ви на роз­мо­ву. Так од­но­го ра­зу ран­ком Наш по­ет ле­жав у гаю, Чи вiн слу­хав шум дiб­ро­ви, Чи пiс­нi скла­дав, - не знаю! Тiльки чує - го­мiн, гу­ки, Десь мис­ливськi сур­ми гра­ють, Чутно ра­зом, як со­ба­чi Й людськi кри­ки десь лу­на­ють. Тупотять пруд­кiї ко­нi, Гомiн ближ­че все лу­нає, З-за ку­щiв юр­ба мис­ливська На до­лин­ку ви­бi­гає. Як на те ж, ле­жав по­ет наш На са­мi­сiнькiй сте­жи­нi. "Гей!
– кри­чить вiн, - обе­реж­но! Вiку зба­ви­те лю­ди­нi!" Ще, на щас­тя, не за звi­ром Гналася юр­ба, - спи­ни­лась, А то б, мо­же, на по­ета Не ко­неч­не по­ди­ви­лась. Попереду їхав ли­цар, Та ли­хий та­кий, крий бо­же! "Бачте, - крик­нув, - що за пти­ця! Чи не встав би ти, не­бо­же?" "Не бi­да, - по­ет вiд­мо­вив, - Як ти й сам з до­ро­ги звер­неш, Бо як ри­ми пов­тi­ка­ють, Ти ме­нi їх не за­вер­неш!" "Се ще так­же по­лю­ван­ня!
– Мовить ли­цар з гуч­ним смi­хом. Слу­хай, ти, втi­кай лиш кра­ще. Бо пiз­наєшся ти з ли­хом!" "Ей, я ли­ха не бо­юся, З ним но­чую, з ним i днюю; Ти втi­кай, бо я, мосьпа­не, На та­ких, як ти, по­люю! В ме­не ри­ми - со­ко­ля­та, Як зле­тять до ме­не з не­ба, То во­ни ме­нi впо­лю­ють, Вже ко­го ме­нi там тре­ба!" "Та який ти з бi­са муд­рий!
– Мовить ли­цар.
– Ще нi ра­зу Я та­ких, як ти, не ба­чив. Я те­пер не маю ча­су, А то ми б ще по­ди­ви­лись, Хто ко­го ско­рiй впо­лює. Хлопцi! геть йо­го з до­ро­ги! Хай так ду­же не муд­рує!" "От спа­си­бi за пос­лу­гу!
– Мовить наш по­ет.
– Не­сi­те. Та вiзьмiть лист­ки з пiс­ня­ми, Он в тра­вi ле­жать, вiзьмi­те". "Вiн, на­пев­не, бо­же­вiльний!
– Крикнув ли­цар.
– Ну, ру­шай­мо! Хай вiн знає на­шу доб­рiсть - Стороною об­ми­най­мо. А ти тут заж­ди, не­бо­же, Хай-но їха­ти­му з гаю, Я ще дам то­бi гос­тин­ця, А те­пер ча­су не маю". "Не на те­бе ждать я бу­ду, - Так по­ет вiд­по­вi­дає, - Хто ж ко­му по­дасть гос­тин­ця, Ще то­го нiх­то не знає". Лицар вже на те нi­чо­го Не вiд­мо­вив, геть по­дав­ся; Знову юр­ба за­гу­ка­ла, I лу­ною гай оз­вав­ся. Розтеклись лов­цi по гаю, Полювали цi­лу дни­ну, Та ко­ли б же впо­лю­ва­ли Хоч на смiх яку звi­ри­ну! А як со­неч­ко вже ста­ло На ве­чiрньому уп­ру­зi, Стихли сур­ми, го­мiн, кри­ки, Тихо ста­ло скрiзь у лу­зi. Гурт мис­ливський зго­лод­нi­лий Весь пiд­бив­ся, уто­мив­ся, Дехто ще зос­тавсь у гаю, Дехто вже й з до­ро­ги збив­ся. Геть од­бив­ши­ся вiд гур­ту, Їде ли­цар в са­мо­ти­нi. Зирк!
– по­ет ле­жить, як пер­ше, На са­мi­сiнькiй сте­жи­нi. "Ах, гос­тин­ця ти че­каєш!
– Мовив ли­цар i лап­нув­ся По ки­ше­нях.
– Ой не­бо­же, Вдома гро­шi я за­був­ся!" Усмiхнувсь по­ет на теє: "Не тур­буй­сь за ме­не, па­не, Маю я ба­гатст­ва стiльки, Що йо­го й на те­бе ста­не!" Спалахнув вiд гнi­ву ли­цар, Був вiн гор­дий та зав­зя­тий, Але ж тiльки на упер­тiсть Та на гор­до­щi ба­га­тий. "Годi жар­тiв!
– крик­нув згор­да. Бо за­дам то­бi я гар­ту!" А по­ет йо­му: "Та й сам я Не люб­лю з па­на­ми жар­ту… Бачиш ти - оця дiб­ро­ва, Поле, не­бо,синє мо­ре - То моє ба­гатст­во-панст­во I роз­кiш­не, i прос­то­ре. При всьому сьому ба­гатст­вi Я щас­ли­вий завж­ди й вiльний". Тут пок­лик­нув ли­цар: "Бо­же! Чоловiк сей бо­же­вiльний!" "Може буть, - по­ет вiд­мо­вив, - Певне, всi ми в бо­жiй во­лi. Та я справ­дi маю щас­тя, I з ме­не йо­го до­во­лi. Так, я вiльний, маю бист­рi Вiльнi ду­ми-ча­рiв­ни­цi, Що для них не­ма на свi­тi Нi зас­та­ви, нi гра­ни­цi. Все, чо­го ду­ша зап­раг­не, Я ство­рю в од­ну хви­ли­ну, В таємнi свi­ти надх­мар­нi Я на кри­лах дум­ки ли­ну. Скрiзь гу­ляю, скрiзь бу­яю, Мов той вi­тер дзвiн­кий в по­лi; Сам я вiльний i нi­ко­ли Не зла­мав чу­жої во­лi!" Засмiявсь на теє ли­цар: "Давню бай­ку пра­виш, дру­же? Я ж то­бi ска­жу на теє: Ти щас­ли­вий, та не ду­же. Я б вiд­дав отой хи­мер­ний Твiй таємний свiт надх­мар­ний За на­зем­не справжнє графст­во, За пiдх­мар­ний за­мок гар­ний. Я б вiд­дав твоє ба­гатст­во I не­пев­нiї країни За єди­ний по­цi­лу­нок Вiд ко­ха­ної дiв­чи­ни…" Щось по­ет хо­тiв вiд­мо­вить На нед­ба­лу гор­ду мо­ву, Та вже со­неч­ко чер­во­не Заховалось за дiб­ро­ву. Надiйшла сiльськая мо­лодь, Що з ро­бо­ти по­вер­та­лась, I по­ба­чи­ла по­ета, З ним при­яз­но при­вi­та­лась. Тут по­ет взяв ман­до­лi­ну, I на вiд­по­вiдь гур­то­вi Вiн заг­рав, i до му­зи­ки Промовляв пiс­нi чу­до­вi. Всi нав­ко­ло не­ру­хо­мi, Зачарованi сто­яли, А най­бiльше у дiв­ча­ток Очi втi­хою па­ла­ли. Довго й ли­цар слу­хав пiс­ню, Далi мо­вив на вiд­хо­дi: "Що за див­на си­ла сло­ва! Ворожбит який­сь, та й го­дi!"
II
Лiтнiм ве­чо­ром пiз­ненько Сам по­ет си­дiв в ха­ти­нi, Так од ран­ку цi­лу дни­ну Вiн про­си­дiв в са­мо­ти­нi. Тож си­дiв по­ет в вi­кон­цi, Слухав спi­вiв, що лу­на­ли Скрiзь по по­лю i до нього У ха­ти­ну до­лi­та­ли. Спiви стих­ли, по­тiм хут­ко Налетiла лiт­ня нiч­ка; Дерева шу­мi­ли з вiт­ром, Гомонiла бист­ра рiч­ка. I по­ет в своїй ха­ти­нi Прислухавсь до то­го шу­му, Погляд в тем­ря­ву вто­пив­ши, Вiн таємну ду­мав ду­му. Тiльки чує - хтось пiд'їхав На ко­нi до йо­го ха­ти I спи­нив­ся, по­тiм зброя Почала чи­ясь бряж­ча­ти. Що за ди­во! Пiд вi­кон­це Хтось по­ма­лу пiдс­ту­пає. Тут по­ет не втер­пiв: "Хто там?
– Невiдомого пи­тає. Як­що зло­дiй, то за­пев­не Помиливсь ти, лю­бий дру­же!" "Нi, се я, - оз­вав­ся го­лос, - Маю спра­ву, пильну ду­же…" "Хто ж се я"?" - по­ет пи­тає. "Я, Бер­тольдо, ли­цар з гаю". Тут по­ет пiз­нав той го­лос: "А, мис­ли­вий! Знаю, знаю! Вибачай, про­шу до ха­ти, Хоч у ме­не трош­ки тем­но, Бо ко­ли я сам у ха­тi, Не па­лю вог­ню да­рем­но; Та для гос­тя за­па­лю вже". I до­був вог­ню з кре­са­ла. Перед ним ли­царська пос­тать Владаря Бер­тольда ста­ла. "Добрий ве­чiр!" - "Доб­рий ве­чiр" Став тут ли­цар i - нi сло­ва. Щось нi­як не по­чи­на­лась Тая пильная роз­мо­ва. "Де ж твоя, мiй гос­тю, спра­ва?" - Далi вже по­ет оз­вав­ся. Лицар сти­ха од­мов­ляє: "Я, мiй дру­же, за­ко­хав­ся…" Тут по­ет йо­му го­во­рить: "Що ж на се то­бi по­рад­жу? А про­те до­ка­зуй да­лi, Може, чим те­бе роз­ва­жу". "Закохався я i ги­ну, - Каже ли­цар, - вдень i вно­чi Бачу я пе­ред со­бою Яснi оченьки дi­во­чi". "Що ж?
– по­ет на те го­во­рить.
– То за руч­ку та й до шлю­бу!" "Ох!
– зiт­хає ли­цар.
– Вiзьме Iнший хтось дiв­чи­ну лю­бу! Пiд бал­кон моєї дон­ни Кожен ве­чiр я при­ход­жу, I в жур­бi тяж­кiй, в зiт­хан­нях Цiлу нiч­ку я про­вод­жу. На мою жур­бу й зiт­хан­ня Я вiд­по­вi­дi не маю, Чим я маю при­вер­ну­ти Серце ми­лої, - не знаю! Може б, кра­ще їй при­па­ли До спо­до­би се­ре­на­ди?.." Тут по­ет на те: "За­пев­не, Треба пта­шеч­цi при­на­ди!" "Голос маю, - ка­же ли­цар, - Та не тям­лю вiр­шу­ван­ня…" "Певна рiч, - по­ет го­во­рить, - То не лег­ке по­лю­ван­ня, А то б до­сi вже на лав­ри Хто б схо­тiв, то й був ба­га­тий, Нi, - хи­мер­ний, но­ро­вис­тий Кiнь по­езiї кри­ла­тий!" "Правду ка­жеш, - мо­вив ли­цар, - Але ж я те­бе бла­гаю, Щоб по­мiг ме­нi в сiй спра­вi. Пам'ятаю, як у гаю Ти своїм вiр­шем чу­до­вим Чарував усю гро­ма­ду, - Тiльки ти один те­пе­ра Можеш дать ме­нi по­ра­ду! За по­ра­ду все, що хо­чеш, Дам то­бi я в над­го­ро­ду". "Ну, на се, - по­ет вiд­мо­вив, - Не на­дi­юся я зро­ду. Можу я знай­ти й без пла­ти Для при­яте­ля по­ра­ду. Ось пож­ди лиш тро­хи, за­раз Будеш ма­ти се­ре­на­ду. Та ме­нi для сього тре­ба Ймення й вро­ду пан­ни зна­ти". "їй най­мен­ня Iзi­до­ра, А врод­ли­ва!.. не ска­за­ти!.." Бiльш по­ет вже не пи­тав­ся, Сiв, за­ду­мавсь на хви­ли­ну, Записав щось на па­пе­рi, Зняв з кi­лоч­ка ман­до­лі­ну, Показав сло­ва Бер­тольду, Мандолину дав у ру­ки Та на­пи­са­нiї вiр­шi I про­мо­вив для на­уки: "Ти, спi­ва­ючи, на стру­нах Маєш так пе­ре­би­ра­ти: Ut-fa-la-sol, fa-mi-re-sol… Далi мо­жеш сам доб­ра­ти". "От спа­си­бi!" - крик­нув ли­цар. Ще ж по­ет не вi­доз­вав­ся, А вже ли­цар був над­во­рi. На ко­ня! i геть пог­нав­ся. I пог­нав­ся ли­цар хут­ко Через до­ли, че­рез го­ри, I спи­нив­ся пiд вi­кон­цем У своєї Iзi­до­ри. Хутко в неї пiд вi­кон­цем Мандолiна за­лу­на­ла, Iз по­то­ку гу­кiв чу­лих Серенада ви­ри­на­ла: "Гордо, пиш­но, про­ме­нис­то Золотiї свi­тять зо­рi, Та не мо­же до­рiв­ня­тись Нi од­на з них Iзi­до­рi! Найчистiшi дi­аман­ти Сяють, яс­нi та про­зо­рi, Та не мо­же до­рiв­ня­тись Нi один з них Iзi­до­рi! Дорогих пер­лин кош­тов­них Є ба­га­то в си­нiм мо­рi, Та не мо­же до­рiв­ня­тись Нi од­на з них Iзi­до­рi". Отже, лед­ве се­ре­на­да Залунала у прос­то­рi, Вийшла з ха­ти Iзi­до­ра Подивитися на зо­рi. А як стих­ли пiд бал­ко­ном Любi гу­ки ман­до­лi­ни, До Бер­тольда по­ле­тi­ла Квiтка з ро­жi вiд дiв­чи­ни. В ту ж хви­ли­ну Iзi­до­ра Зникла хут­ко, на­че мрiя, Та зос­та­ла­ся в Бер­тольда Квiтка з ро­жi i - на­дiя!
III
Боже, бо­же! що то мо­же Наробити се­ре­на­да!.. Зникла в сер­деньку в Бер­тольда Темна ту­га i до­са­да. Усмiх дон­ни Iзi­до­ри Був де­да­лi все яс­нi­ше, I що­раз во­на ста­ва­ла До Бер­тольда при­хильнi­ше. Далi перс­тень Iзi­до­рин На ру­цi у нього сяє, Нареченою своєю Вiн ко­ха­ну на­зи­ває. Як же буч­но, як же втiш­но Всiм гу­ля­лось на ве­сiл­лi! Танцювали, по­пи­ва­ли Вiд не­дi­лi до не­дi­лi. Всiх прий­ма­ли, всiх вi­та­ли, Всiм умi­ли до­го­ди­ти, Тiльки на­шо­го по­ета Пан за­був­ся зап­ро­си­ти. Звiсно, кло­по­ту ба­га­то Завжди па­ну мо­ло­до­му, - Хто ж би мiг ще пам'ята­ти Про яко­гось там сi­ро­му? Час ле­тiв, не­мов на кри­лах, I, мов сон, жит­тя ми­на­ло. Та нез­чувсь Бер­тольд, як ли­хо Несподiвано нас­та­ло. Забажалось ко­ро­ле­вi Звоювать чу­жеє царст­во, Розiслав вiн скрiзь ге­рольдiв На вiй­ну скли­кать ли­царст­во. I як­раз се­ред бен­ке­ту В зам­ку на­шо­го Бер­тольда Залунала гуч­на сур­ма Королiвського ге­рольда. Прощавай, дру­жи­на лю­ба, Всi роз­ко­шi, всi ви­го­ди! Все те тре­ба про­мi­ня­ти На да­ле­кiї по­хо­ди. Залишить Бер­тольдо му­сив Молодую Iзi­до­ру, У не­дi­лю вран­цi-ра­но Вже вiн ви­ру­шив iз дво­ру. Подалося геть за мо­ре Все од­важ­неє ли­царст­во; Там за мо­рем десь ле­жа­ло Бусурменське гос­по­дарст­во. I пiш­ло од­важ­не вiй­сько Через нет­рi та пус­ти­нi; Не один во­як сму­тив­ся По своїй рiд­нiй країнi. Та ко­ли вже над­то тяж­ко Туга сер­це об­гор­та­ла, То спiв­цi спi­ва­ли пiс­ню, Пiсня ту­гу роз­ва­жа­ла: "Не жу­рись, ко­ли не­до­ля В край чу­жий те­бе за­ки­не! Рiдний край у те­бе в сер­цi, Поки спо­гад ще не ги­не. Не жу­рись, не мар­но прой­дуть Сiї сльози й тяж­ка му­ка: Рiдний край щи­рiш лю­би­ти Научає нас роз­лу­ка". Так во­ни спi­ва­ли, йду­чи Через ди­кiї пус­ти­нi, Додавав той спiв роз­ва­ги Не од­нiй смут­нiй лю­ди­нi. Попереду всього вiй­ська Три стар­шiї вис­ту­па­ли: Карлос, Гвi­до i Бер­тольдо; За од­ва­гу їх об­ра­ли. Їдуть, їдуть, вреш­тi ба­чать - Три до­ро­ги ро­зiй­шли­ся, Розлучились три най­стар­шi, Кожний рiз­но по­да­ли­ся… Карлос виб­рав шлях нап­ра­во, Гвiдо виб­рав шлях на­лi­во, А Бер­тольд по­дав­ся прос­то. "Дай же, бо­же, нам!" - "Щас­ли­во!" I Бер­тольдо­вi спо­чат­ку Справдi щас­тя па­ну­ва­ло, Довелося зво­юва­ти Городiв чу­жих чи­ма­ло. От вже вiн на стольне мiс­то Погляда од­важ­ним оком, Але тут-то са­ме щас­тя Обернулось iн­шим бо­ком. Чи то вреш­тi у Бер­тольда Притомилося ли­царст­во, Чи то вла­дар бу­сур­менський Мiцно так три­мавсь за царст­во, - Тiльки твер­до так три­ма­лось Мiсто гор­деє, упер­те, Раз од­би­лось, по­тiм вдру­ге, Потiм втретє, ще й вчет­вер­те. Тут прий­шлось Бер­тольду з ли­хом: Край чу­жий, во­ро­жi лю­де, Голод, злид­нi, вiй­сько ги­не… Що то бу­де, що то бу­де?!. Мiсяць, дру­гий вже ве­деться Тая прик­рая об­ло­га. Серед вiй­ська по­ча­ли­ся Нарiкання i три­во­га. Приступили до Бер­тольда Вояки й гу­ка­ють грiз­но: "Гей, ви­водь ти нас iз­вiд­си! Геть ве­ди, по­ки не пiз­но! Нащо ти сю­ди на згу­бу Пiдманив нас за со­бою? Чи ти хо­чеш, щоб усi ми Наложили го­ло­вою? Осоружне нам се мiс­то! Хай їй цур, та­кiй об­ло­зi! Хай їй цур, са­мiй тiй сла­вi! Хай їй цур, тiй пе­ре­мо­зi!.." Хтiв Бер­тольд ро­зум­ним сло­вом Люте вiй­сько вга­му­ва­ти, Та во­но де­да­лi гiр­ше Почало ре­пе­ту­ва­ти. Далi ки­ну­лись до зброї… Бог зна, чим би то скiн­чи­лось… Але тут хтось крик­нув: "Стiй­те!" - Вiйсько рап­том зу­пи­ни­лось. Вийшли тут на­пе­ред вiй­ська Вiйськовi спiв­цi сла­вут­нi, Всi во­ни бу­ли при зброї, А в ру­ках три­ма­ли лют­нi. З них один про­мо­вив: "Брат­тя! Часу маєте до­во­лi, Щоб Бер­тольда по­ка­ра­ти, Вiн же й так у ва­шiй во­лi. Ми б хо­тi­ли тут в сiй спра­вi Скiлька слiв до вас ска­за­ти, Та спiв­цям спi­ва­ти ли­чить, Отже, ми поч­нем спi­ва­ти". Тут один iз них ти­хенько Струни срiб­нiї тор­кає, Усмiхається лу­ка­во I та­кої по­чи­нає: "Був со­бi од­важ­ний ли­цар, Нам йо­го зга­дать до ре­чi, Вiн ро­бив по­хо­ди дов­гi - Вiд по­ро­га та до пе­чi. Вiн своїм язи­ком дов­гим Руйнував во­ро­жi мiс­та… Чули ви йо­го роз­по­вiдь: "Я один, а їх аж трис­та!" Ну, та сей од­важ­ний ли­цар Якось виб­рав­ся до бою. I вер­нув жи­вий,здо­ро­вий: Талiсман вiн мав з со­бою. Я га­даю, та­лiс­ман сей Кожен з вас тут знать го­то­вий, Се бу­де ре­чен­ня муд­ре: "Утiкай, по­ки здо­ро­вий!" "Утiкай, по­ки здо­ро­вий!" - Всi спiв­цi тут зас­пi­ва­ли; Вояки сто­яли ти­хо, Очi в зем­лю пос­пус­ка­ли. Раптом зброя заб­ли­ща­ла, I гук­ну­ло вiй­сько хо­ром: "Ми го­то­вi йти до бою! Краще смерть, нiж вiч­ний со­ром!" I мет­ну­ли­ся у на­пад Так за­пек­ло, так зав­зя­то, Що не встиг­ла й нiч нас­та­ти, Як бу­ло вже мiс­то взя­то. Мiсто взя­то, цар в по­ло­нi Бусурменський. Пе­ре­мо­га! От те­пер уже одк­ри­та Всiм у рiд­ний край до­ро­га. Тут на ра­до­щах Бер­тольдо Всiх спiв­цiв ка­зав зiб­ра­ти I, ко­ли во­ни зiб­ра­лись, Привселюдно став ка­за­ти: "Ви, спiв­цi сла­вут­нi на­шi, Ви, кра­со всього на­ро­ду! Ви нам честь вiд­ря­ту­ва­ли, Вам ми вин­нi над­го­ро­ду!" Та спiв­цi вiд­по­вi­да­ли: "Нi, не нам, лас­ка­вий па­не, Той, хто сих пi­сень нав­чив нас, Надгороду хай дiс­та­не". "Де ж вiн, де?
– гук­нув Бер­тольдо.
– Що ж вiн криється мiж ва­ми?" - "Вiн не тут, - спiв­цi го­во­рять, - На вiй­нi не був вiн з на­ми. Вiн зос­тав­ся, щоб пiс­ня­ми Звеселять рiд­ну країну, Там вiн має роз­ва­жа­ти Не од­ну сум­ну ро­ди­ну". "Знаю я сього по­ета I йо­го ве­лич­ну ду­шу, I те­пер йо­му по-царськи Я по­дя­ку­ва­ти му­шу. Тiльки б дав нам бог щас­ли­во Повернутися до­до­му, Срiбла, зо­ло­та на­сип­лю Я спiв­це­вi до­ро­го­му!.."
IV
Кажуть, весь по­мiст у пек­лi З доб­рих за­мi­рiв зло­жив­ся! Для пе­кельно­го по­мос­ту I Бер­тольдо пот­ру­див­ся… Вже дав­но Бер­тольд вер­нув­ся Iз да­ле­кої чу­жи­ни, Знов за­жив жит­тям ве­се­лим Бiля ми­лої дру­жи­ни. Знов у нього в пиш­нiм зам­ку Почалося вiч­не свя­то, - О, те­пер бу­ло у нього Срiбла, зо­ло­та ба­га­то! Окрiм то­го, що наб­рав вiн На вiй­нi всього без лi­ку, Ще ко­роль йо­му в по­дя­ку Надгороду дав ве­ли­ку. Сила стат­кiв та маєткiв! Вже Бер­тольдо граф за­мож­ний! Вiн жи­ве в свой­ому графст­вi, Наче сам ко­роль вельмож­ний. Та око­ли­ця, де жив вiн, Вся бу­ла йо­му вiд­да­на, Люд увесь в тiм краю му­сив Узнавать йо­го за па­на. Тож спо­чат­ку то­го щас­тя Справдi був Бер­тольдо гiд­ний: Правий суд чи­нив у панст­вi, До пiд­да­них був ла­гiд­ний. Але то бу­ло не дов­го, Вiн де­да­лi в смак ввi­хо­див I пот­ро­ху в се­бе в графст­вi Iншi зви­чаї за­во­див. Що ж, на­пит­ки, та наїдки, Та уб­ран­ня пре­хо­ро­шi, Та за­ба­ви, та тур­нi­ри, А на все ж то тре­ба гро­шей! Та й по всiх да­ле­ких вiй­нах Граф прив­чив­ся до гра­бун­ку, А те­пер в своїй країнi Вiн шу­кав у тiм ря­тун­ку. Почалися нес­кiн­чен­нi Мита, пан­щи­на, по­дат­ки, Граф пос­та­вив по до­ро­гах Скрiзь зас­та­ви та ро­гат­ки. Трудно на­вiть роз­ка­за­ти, Що за ли­хо ста­ло в краю, - Люди му­чи­лись, як в пек­лi, Пан втi­шав­ся, як у раю. Пан гу­ляв у се­бе в зам­ку, - У яр­мi стог­на­ли лю­де, I зда­ва­лось, що до­вi­ку Все та­ка не­во­ля бу­де. Розливався людський сто­гiн Всюди хви­лею сум­ною, I в сер­деньку у по­ета Озивався вiн лу­ною… Ось од­но­го ра­зу чує Граф ли­хi, три­вож­нi вiс­тi: Донесла йо­му сто­ро­жа, Що не все спо­кiй­но в мiс­тi; Що спiв­цi тю мiс­тi хо­дять I пiс­ня­ми люд мо­ро­чать, Все про рiв­нiсть i про во­лю У пiс­нях своїх то­ро­чать. Вже й по тюр­мах їх сад­жа­ють, Та нi­що не по­ма­гає, - Їх пiс­нi iдуть по лю­дях, Всяк пiс­нi тi пе­рей­має. "Ну, - гук­нув Бер­тольд, - то бай­ка! Я вiзьму спiв­цiв тих в ру­ки!" Раптом чує - десь бли­зенько Залунали пiс­нi гу­ки: "В му­жи­ка зем­лян­ка вог­ка, В па­на ха­та на по­мос­тi; Що ж, не­дар­ма лю­ди ка­жуть, Що в па­нiв бi­лi­шi кос­тi! У му­жич­ки ру­ки чор­нi, В па­нi ру­ченька тен­дiт­на; Що ж, не­дар­ма лю­ди ка­жуть, Що в па­нiв i кров бла­кит­на! Мужики цi­ка­вi ста­ли, Чи тi кос­тi бi­лi всю­ди, Чи бла­кит­на кров поллється, Як про­би­ти па­ну гру­ди?" "Що се, що?
– кри­чить Бер­тольдо. Гей, ло­вiть спiв­ця, в'яжi­те! У тюр­му йо­го, в кай­да­ни! Та ско­рiш, ско­рiш бi­жi­те!" Коли се з-за му­рiв зам­ку Обiзвався го­лос до­лi: "Гей, бi­жi­те, панськi слу­ги, Та спiй­май­те вiт­ра в по­лi! Не тур­буй­ся ти да­рем­не, Все од­но, вельмож­ний па­не, Вловиш нас сьогод­нi де­сять, Завтра двад­цять знов нас­та­не! Нас та­ки чи­ма­ле вiй­сько, Маєм сво­го ота­ма­на, Вiн у нас од­важ­ний ли­цар, Врештi, вiн знай­омий па­на…" Мов крiзь зем­лю про­ва­лив­ся Той спi­вець, утiк од ли­ха. А Бер­тольд си­дiв i ду­мав, Далi так про­мо­вив сти­ха: "Маєм сво­го ота­ма­на!
– Ось де ко­рiнь цi­лiй спра­вi! Ну, та я те­пе­ра хут­ко Положу кi­нець за­ба­вi!" Тут вiн двох що­най­вiр­нi­ших Слуг до се­бе прик­ли­кає I до на­шо­го по­ета У ха­ти­ну по­си­лає: "Ви ска­жiть йо­му вiд ме­не, Що я до­сi пам'ятаю, Як пiс­нi йо­го втi­ша­ли Нас ко­лись в чу­жо­му краю. Власне я те­пер ба­жаю Дать йо­му за них зап­ла­ту: Я по­ето­вi да­рую В се­бе в зам­ку гар­ну ха­ту. Я йо­го та­лан спi­вацький Так ви­со­ко по­ва­жаю, Що спiв­цем своїм прид­вор­ним Я зро­бить йо­го ба­жаю. Ви ска­жiть, що вiн у ме­не Буде жи­ти в ша­нi, в сла­вi, Тiльки, звiс­но, хай за­бу­де Рiзнi ви­гад­ки лу­ка­вi". Слуги за­раз по­да­ли­ся До убо­гої осе­лi, Принесли во­ни по­ету Тi зап­ро­си­ни ве­се­лi. Усмiхаючись, вiн слу­хав Те зап­ро­шен­ня знад­неє, А ко­ли во­ни скiн­чи­ли, Так про­мо­вив їм на сеє: "Ви ска­жi­те сво­му па­ну, Що зап­ла­ти не ба­жаю, Бо ко­ли я що да­рую, То на­зад не од­би­раю. Хай вiн сам те при­га­дає, Що то ж я йо­му дав зло­то, Хоч те­пер об тiм жал­кую, Краще б ки­нув у бо­ло­то! Ви ска­жiть, що я не хо­чу Слави з рук йо­го прий­ма­ти, Бо ли­хую тiльки сла­ву Тiї ру­ки мо­жуть да­ти. Золотих не хо­чу лав­рiв, - З ни­ми щас­тя не здо­бу­ду. Як я ни­ми увiн­ча­юсь, То по­етом вже не бу­ду. Не по­ет, у ко­го дум­ки Не лi­та­ють вiльно в свi­тi, А зап­лу­та­лись на­вi­ки В зо­ло­тiї тон­кi сi­тi. Не по­ет, хто за­бу­ває Про страш­нi на­род­нi ра­ни, Щоб со­бi на вiльнi ру­ки Золотi на­дiть кай­да­ни! Тож пi­дi­те i ска­жi­те, Що по­ки я бу­ду жи­ти, Не по­ду­маю до­вi­ку Зброї чес­ної зло­жи­ти!" З тим вер­ну­лись вiр­нi слу­ги До Бер­тольда i ска­за­ли: "Так i так по­ет вiд­мо­вив, Ми да­рем­не на­мов­ля­ли…" Аж ски­пiв Бер­тольд, по­чув­ши Гордовитую вiд­мо­ву, До по­ета по­си­лає Посланцiв тих са­мих зно­ву: "Ви ска­жiть сьому зух­вальцю, Що те­пер нас­тав день су­ду, Що тер­пiв йо­го я дов­го, Але бiльш тер­пiть не бу­ду. Коли вiн скла­дан­ня вiр­шiв Бунтiвничих не по­ки­не, То в тюр­му йо­го за­ки­ну, Там вiн, кля­тий, i за­ги­не!" Знову слу­ги по­да­ли­ся До убо­гої ха­ти­ни I, пiд­хо­дя­чи, по­чу­ли Тихий бренькiт ман­до­лi­ни. У вiк­но зир­ну­ли слу­ги, Бачать: зiб­ра­на гро­ма­да,, Всi сто­ять нав­ко­ло лiж­ка, Мов якась таємна ра­да! Утомивсь по­ет вiд пра­цi, Третiй день ле­жить в не­ду­зi, Слухачi нав­ко­ло нього Посхиляли чо­ла в ту­зi. А по­ет усе то грає, То щось пи­ше на па­пе­рi Й роз­дає пи­сан­ня лю­дям, - Тут всту­пи­ли слу­ги в две­рi. Всi мет­ну­лись хут­ко з ха­ти, I по­ет один зос­тав­ся, Подививсь на слуг спо­кiй­но, Гордовито при­вi­тав­ся. Всi Бер­тольдо­вi пог­ро­зи Слухав мовч­ки, ус­мi­хав­ся. А ко­ли скiн­чи­ли слу­ги, Так до них вiн обiз­вав­ся: "Ви ска­жiть свой­ому па­ну, Що го­то­вий я в до­ро­гу, Тiльки хай ве­лить прис­ла­ти Слуг ще двох вам на пiд­мо­гу. На зап­ро­си­ни лас­ка­вi Я не мо­жу встать з пос­те­лi, Вам нес­ти ме­не прий­деться Аж до но­вої осе­лi. Та й в тем­ни­цi бу­ду вiльний, - Маю ду­ми-ча­рiв­ни­цi, Що для них не­ма на свi­тi Нi зас­та­ви, нi гра­ни­цi. I мо­го пруд­ко­го сло­ва Не зат­ри­має тем­ни­ця, Полетить во­но по свi­тi, Наче тая вiльна пти­ця. З сло­вом зiл­лються в тем­ни­цi Гiркий жаль i тяж­ка ту­га, I то­дi пот­рiй­на ста­не I страш­на йо­го по­ту­га. I по­ет вiд сво­го лю­ду Не по­чує слiв до­га­ни В день сум­ний, ко­ли на нього Накладатимуть кай­да­ни!" Так до­вi­ку у тем­ни­цi Довелось по­ету жи­ти, За тю­рем­ний спiв вiн му­сив Головою на­ло­жи­ти. Та зос­та­ли­ся на свi­тi Молодi йо­го на­щад­ки, Що взя­ли со­бi у спа­док Всi пiс­нi йо­го, всi гад­ки. Здiйнялось повс­тан­ня в краю, I Бер­тольда вби­ли лю­де, Та й га­да­ли, що в країнi Бiльш не­во­лi вже не бу­де. Та зос­тав­ся по Бер­тольду Молодий йо­го на­ща­док, I пи­ху йо­го, й маєтки Вiн заб­рав со­бi у спа­док. I те­пер на­щад­ки графськi Тюрми мiц­нiї бу­ду­ють, А по­ето­вi на­щад­ки Слово гост­реє гар­ту­ють. Проти дi­ла со­ром­но­го Виступає сло­во пра­ве - Ох, страш­не оте зма­ган­ня, Хоч во­но i не кри­ва­ве! А ко­ли вiй­на скiн­читься Того дi­ла й то­го сло­ва, То скiн­читься дав­ня каз­ка, А нас­та­не прав­да но­ва.

1893, 12/ХI

РУСАЛКА

(ПОЕМА В НАРОДНОМУ СТИЛІ)
1
Коло річки, у садочку Маленька хатина, – У хатині чорнобрива Молода дівчина. Щовечора, як зіронька До місяця сходить, Молодая дівчинонька В садочок виходить. Тож виходить сама з хати У ясную нічку, – А тим часом козаченько Перепливе річку, Як приверне к бережечку, Човничок прив’яже, – Уклониться дівчиноньці, «Добривечір» скаже. По садочку собі ходять, За руки візьмуться, Розмовляють та радяться, Коли поберуться. «Ой коли ж ми поберемось, Дівчинонько-роже?» – «Уосени, козаченьку, Як бог нам поможе!..» У коханій розмовоньці Швидко ніч проходить, Блідне місяць, гаснуть зорі, І сонечко сходить… Сіда хлопець у свій човник Та бере весельце; Стиснув ручку, махнув веслом: «Прощай, Ксеню, серце!»
2
Осінь надходить, літо минає, Вже ж за дівчину козак не дбає. Вже старостоньки скрізь походжають, Ксенину ж хату вони минають. Йдуть до сусіда в новую хату, – Сватають в його дочку багату!.. Чує Оксеня смутну новину, – Що свата милий іншу дівчину; Уже сьогодні їх заручають, А через тиждень і повінчають… Наче байдужа дівчина ходить, – Вийде ж в садочок та й сльози ронить. Рушнички шиті лежать у скрині, Вже не клопочуть вони дівчини! В журбі та в тузі тиждень минає, По селу ж ходить та «молодая», У кожду хату вона вступає, На дівич-вечір дружок збирає, І до Оксені заходить в хату, – Тож на весілля її прохати: «Прошу, сестрице, тебе, голубко, За старшу дружку до мене, любко!» – «Не можу, серце!.. я б і радніша; За дружку в тебе хай стане інша». «Отак, сестрице! отак мовляєш! Певне, мене ти більш не кохаєш!» – «Не гнівайсь, серце, за мої речі… Прийду сьогодні на дівич-вечір! Тебе, сестрице, я не забуду, – За старшу дружку у тебе буду». (Згодилась, прийде, хоч тяжко дуже. Вдасть перед милим, що їй байдуже). Йде молодая весела з хати, – Смутна Оксеня випроводжати…
3
У суботу в молодої Та великий збір, То ж сходяться подруженьки До неї у двір. За столом вже молодая Сіла на посад, На лавочках всі дружечки Посідали вряд. Старша дружка жалібної Почина співать, – Виспівує і на очах Слізоньки тремтять. «Червоная калинонька, А біленький цвіт; Ой чи не жаль тобі, Галю, Молоденьких літ?..» «Ой час-пора, отець-мати, Поблагословить, Ой час-пора молоденькій Та гіллячко звить!» І гіллячко, і віночок Вже вити пора, А іще ж то барвіночку Для вінка нема. Старша дружка по барвінок Додому піде, Бо кращого барвіночку Немає ніде. Пішла з жалем дівчинонька Та у свій садок, Щоб нарвати барвіночку Іншій на вінок; Рвучи його, журливую Пісеньку співа, За сльозами ледве може Вимовлять слова: «Барвіночку мій хрещатий, Зелений, дрібний, Ой, я ж тебе викохала, Хороший, рясний! Я ж садила, поливала Тебе навесні, Я ж думала, на віночок Здасися мені! Здався тепер, барвіночку, Не мені, другій, – Бодай би зсох, бодай зов’яв, Барвіночку мій!..» Тож нарвала барвіночку, Віночок звила, Походила по садочку, Над річку пішла. Подивилась у водицю На личко своє, Тихо, тихо промовила: «Горенько ж моє! Вродо моя хорошая, Нащо ти цвітеш? Без доленьки на сім світі Марне пропадеш! Нема щастя, нема долі, Лиш врода сама… І кохання зневажене, Дружини нема! Забув мене мій миленький, Іншу полюбив, І навіки мою долю Та й занапастив! То ж він завтра із другою Піде під вінець… А я собі під водою Знайду вже кінець!» Промовила теє слово, Стала на горбок… Нема, нема дівчиноньки, Лиш плавле вінок.
4
Вже ж минуло з того часу Аж три довгі роки, Як втопилась дівчинонька У річці глибокій. Гуля всюди тая слава, Та вже перестала, А дівчина під водою Русалкою стала. Та не має русалонька І там супокою: Не втопила свого лиха Навіть під водою! Чи таночок з русалками При місяцю водить, То все їй той козаченько З мислоньків не сходить. Або сяде, чеше коси У темному гаю, Її ж думка круг хатини Милого витає. Всі русалки, мов рибоньки, Веселії грають, А у неї завжди хмари Чоло укривають. Тільки ж то їй і розваги, Як молодик зійде, – Проти хати миленького На бережок вийде; Вийде, ходить по бережку, Тихенько співає, Чи не вийде милий з хати, – Усе виглядає. А як зайде місяченько, Почина світати, – Тихо пливе русалонька В підводні палати.