Шрифт:
і, може, мститься на тобі тепера,
що ти ту звичку занедбав.
Орфей
Ох, браття,
не можу я співати! Треба свята
моїй душі – тоді вона співає.
Тепер же день робітний, тяжкий будень.
Не можу я, не смію святкувати!
До каменя приковані сі руки,
тепер їм ніколи торкати струн.
Камінні іскри засліпили очі,
не бачу я танків надземних муз.
Натруджене дихання обпалило
мені співацьке горло, стих мій голос,
чи ви ж не чуєте? – він шелестить,
як те сухе, убите сонцем зілля…
(Голос його переходить в шепотіння, шпарке, тривожне, як маячіння.)
Не можу я, не смію спочивати…
Дай швидше каменя!.. Де мій клевець?
Ой Амфіоне, поможи шукати!
Я щось не бачу… Ось він… Швидше! Швидше!
Давай-бо, Зете, каменя! Скоріше
замощуй, Амфіоне, тую дірку –
вона ж найнебезпечніша!.. Де люди?
Нехай хоч не герої, хай пігмеї
сюди прийдуть, поможуть працювати,
бо вже надходить вечір… захід… ніч!
(Знесилений падає додолу.)
Кінець. Я зломлений.
Товариші кидаються до нього.
Амфіон
Несімо швидше
його туди, в затінок під оливу!
Несуть Орфея далі від муру під велику оливу і там кладуть.
Се, певне, Аполлонова стріла
улучила його.
Зет
(хапає тикву з водою, поливає собі на руку, щоб промочити чоло Орфеєві)
Вода гаряча!
До річки далечінь…
(Здіймає руки вгору.)
Ви, олімпійці!
Пошліть сюди скоріш росу вечірню,
бо він конає!
Орфей
(ледве чутно)
Ні, роси не треба…
нехай ще день… Товариші, працюйте,
лишіть мене… Цівницю тільки дайте…
Амфіон знаходить десь між камінням цівницю, що інакше зветься свиріль або флейта Пана, і приносить її Орфеєві.
На гору я не вийду… не здолаю…
Вони не вчують… Але я озвуся,
подам їм голос.
Зет
Може, і почують.
Амфіон
(тихо до Зета)
Шкода! Здається, духу вже не стане.
Орфей притуляє цівницю до уст і видає такий тремтячий, жалібливий тон, що дужий Зет не видержує і заливається слізьми, як дитина. Амфіон стоїть замислений, опустивши руки, і з суворою тугою дивиться в землю. Тихий, але проймаючий спів свирілі стелиться полониною і лине в далекі нетрі й хащі. З нетрів починають виходити люди, сторожко наближаються до міста, тулячись попід мурами. Герої в смутку своєму нічого того не бачать і не чують приглушених розмов юрби.
Перший чоловік
Вони вже не будують?
Другий
Цить.
Третій
Він грає?
Четвертий
Він вже давно не грав.
П’ятий
Чи то лихий,
чи добрий знак, що він до гри узявся!
Шостий
Не знаю.
Перший
Хто ж нам буде мурувати,
коли герой узявся до свирілі?
Другий
Спитав би краще, хто нам буде грати,
як він замовкне.
Юрба слухає зачарована.
Перший
Чом же тії двоє
до праці не стають?
Другий
А ти стаєш?
Перший
Що ж я? Вони герої, мають силу,
повинні працювать.
Другий
Вони сумують.
Чи ти ж не бачиш?
Перший
Смуток не робота.
Вони могли б і в смутку працювати.
Другий
Попробуй сам хоч раз.
Перший
(засоромлений, але ховає те під зневажливим тоном)
Велике діло!
(Береться мурувати на тому виломі, де працював Амфіон.)
Поміг би й ти, то не відпали б руки.
Другий