Думи і мрії
вернуться

Украинка Леся
Шрифт:

26.11.1896

«СЛОВО, ЧОМУ ТИ НЕ ТВЕРДАЯ КРИЦЯ…»

Слово, чому ти не твердая криця, Що серед бою так ясно іскриться? Чом ти не гострий, безжалісний меч, Той, що здійма вражі голови з плеч? Ти моя щира, гартована мова, Я тебе видобуть з піхви готова, Тільки ж ти кров з мого серця проллєш, Вражого ж серця клинком не проб’єш… Вигострю, виточу зброю іскристу, Скільки достане снаги мені й хисту, Потім її почеплю при стіні Іншим на втіху, на смуток мені. Слово, моя ти єдиная зброє, Ми не повинні загинуть обоє! Може, в руках невідомих братів Станеш ти кращим мечем на катів. Брязне клинок об залізо кайданів, Піде луна по твердинях тиранів, Стрінеться з брязкотом інших мечей, З гуком нових, не тюремних речей. Месники дужі приймуть мою зброю, Кинуться з нею одважно до бою… Зброє моя, послужи воякам Краще, ніж служиш ти хворим рукам!

25.11.1896

ВІДГУКИ

Пролітав буйний вітер над морем, По безмірнім, широкім просторі; Білі хвилі здіймались високо, І знялися од вітру ще вище, Загукали, як військо вороже, Заглушили вони буйний вітер. Пролітав буйний вітер в пустині, По безкрайому, мертвому полі. Закрутились пісковаті вихри, Простяглись геть під небо високе, Наче велети люті, страшнії, І розсипались, впавши звисока; Смерть покрила слід буйного вітру. Пролітав буйний вітер край вежі, Що стояла самотно на кручі, Там знайшов він Еолову арфу. Він шарпнув її довгії струни, І всі струни озвалися співом, Лагіднішим од вітру дзвінкого. Буйний вітер замовк, пролетівши, Але арфа ще довго бриніла…

1896

ЄВРЕЙСЬКА МЕЛОДІЯ

Ти не мій! розлучив нас далекий твій край, І вродлива чужинка забрала! Ти там, може, знайшов незаказаний рай, Я ж без тебе, мов квітка, зів’яла. І зостались мені лиш пісні та думки… Ті пісні наші бранці зложили, Прислухаючись, як край Євфрату-ріки Вавілонськії верби шуміли. Ті пісні не співались, у дні жалібні Арфи висіли смутно на вітах І гойдались, неначе журились, сумні, По веселих утрачених літах. На мовчазних устах не лунав тихий спів, Він на крилах думок у пустиню, У зруйноване божеє місто летів І оплакував рідну святиню: «Ти в руїнах тепера, єдиний наш храм, Вороги найсвятіше сплямили, На твоїм олтарі неправдивим богам Чужоземці вогонь запалили. Всі пророки твої від тебе відреклись, І левітів немає з тобою. Хто погляне на стіни, величні колись, Покиває, сумний, головою. Ти не наш, але вірними будуть тобі На чужині ізраїльські люди, – Що господь сам обрав за святиню собі, Те довіку святинею буде!» Милий мій! ти для мене зруйнований храм, Чи я зрадити маю святині Через те, що віддана вона ворогам І чужій, неправдивій богині?

 26.06.1896

AVE REGINA!

Безжалісна музо, куди ти мене завела? Навіщо ти очі мені осліпила згубливим промінням своїм? Навіщо ти серце моє одурила, привабила маревом щастя? Навіщо ти вирвала в мене слова, що повинні б умерти зо мною? Ти квітами серця мого дорогу собі устелила, І кров’ю його ти окрасила шати свої, Найкращії думи мої вінцем золотим тобі стали, Ти, горда цариця, мене повела за собою, Мов бранку-невільницю в ході твоїм тріумфальнім. Іду я окована міцно, і дзвонять кайдани мої. Ти, владарко, все одбираєш од мене, – Усі таємні свої скарби тобі я повинна віддати І килим, що виткали мрії, під ноги тобі простелити. Моє божевілля собі ти взяла за актора, Щоб грало закохані ролі тобі на потіху. Невже тобі заздро, богине, на вбогеє щастя моє? Те щастя, – то був тільки сон. Ти голосом гучним Від нього мене пробудила, гукнувши: «Прокиньсь, моя бранко, ти мусиш служити мені! Співай мені пісню, ту пісню, що спить в твоїм серці. Торкни ту струну в своїй арфі, що досі іще не бриніла, Всі струни озватися мусять хвалою мені, Я дам тобі пишні дарунки, забудеш недолю свою». Даремне хотіла я арфу свою почепити На вітах плакучих смутної верби І дати велику присягу, що в світі ніхто не почує Невільничих співів моїх. Ти глянула поглядом владним, безжалісна музо, І серце моє затремтіло, і пісня моя залунала, А ти, моя владарко горда, втішалася піснею бранки, І очі твої променіли вогнем переможним, І вабив мене той огонь і про все заставляв забувати. Все я тобі заспівала, і те, чого зроду нікому, Навіть самій собі, вголос казати не хтіла. Все ти від мене взяла. Де ж твої подарунки, царице? Ось вони, пишні дари: сльози – коштовнії перли, Людське признання – холодний кришталь, Смуток мене одягає чорним важким оксамитом, Тільки й скрашає жалобу жалю кривавий рубін. Гарна одежа для бранки, що йде в тріумфальному ході. Радуйся, ясна царице, бранка вітає тебе!

 21.08.1896

TO BE OR NOT TO BE?..

Стій, серце, стій! не бийся так шалено. Вгамуйся, думко, не літай так буйно! Не бий крильми в порожньому просторі. Ти, музо винозора, не сліпи Мене вогнем твоїх очей безсмертних! Дай руку, притули мене до свого лона. Тобі я віддала усе, що мала, Подай мені великую пораду. Дивись: навколо нас великі перелоги, І дикі пущі, і високі кручі, І темні, тихі води. Подивись: Шляхів нема, а тільки де-не-де Поплутані стежинки йдуть на безвість. Он люди – мало їх – орють ті перелоги, Он з пущі ледве чутно стук сокири, З високих круч луна орлиний клекіт, Лиш тихі води все стоять мовчазно, І тільки часом камінь з круч зірветься, Впаде і кане в темні, тихі води, – Розійдеться і зникне круг тремтячий. Скажи мені, пораднице надземна, Куди мені податись у просторі? Чи маю я здійняти срібло-злото З своєї ліри і скувати рало, А струнами сі крила прив’язати, Щоб тінь не падала на вузьку борозну, Зайняти постать поряд з тими людьми, Орати переліг і сіяти, а потім – А потім ждати жнив, та не для себе? Чи, може, кинутись туди, у пущу, І в диких нетрях пробивать дорогу З сокирою в руках і з тонкою пилою, Поки який гнилий, великий стовбур Впаде й задавить серед хащів темних? Чи, може, злинути орлицею високо, Геть понад кручі, у простор безмежний, Вхопити з хмари ясну блискавицю, Зірвати з зірки золотий вінець І запалати світлом опівночі? А що, коли те світло миттю згасне, Як метеор, і темрява чорніше, Страшніше здасться, ніж була раніш? А що, коли не стане в мене сили, Вогонь обпалить крила й я впаду, Неначе камінь, що зірвався в кручі, Туди, у темні води, в глибину, В холодну тишу, і недовго буде Тремтіти круг на площині води? Мовчиш ти, горда музо! тільки очі Спалахнули вогнем, барвисті крила Широким помахом угору здійнялись І сплеснули… О чарівнице, стій! Візьми мене з собою, линьмо разом!

10.09.1896

З ПРОПАЩИХ РОКІВ

«Я ЗНАЮ, ТАК, СЕ ХВОРІЇ ПРИМАРИ…»

Я знаю, так, се хворії примари, – Не час мені вмирати, не пора. Та налягли на серце чорні хмари Лихого пречуття, душа моя вмира! Вдяглися мрії у смуткові шати І понесли мене в дивний, мовчазний край, І там прийняв мене в зеленії палати Плакучих верб і кипарисів гай. Серпанком чорним жалібниці-мрії Мені покрили очі, змеркнув світ, І залунали скарги жалібнії Моїх покинутих пісень-сиріт. Пісні вернулись плакать на могилі Палкого серця, що носило їх, Вони були між людьми гості милі, Та не прийняв ніхто їх за своїх.

28.12.1896

«ОБГОРТА МЕНЕ ТУГА, БОЛИТЬ ГОЛОВА…»

Обгорта мене туга, болить голова, Стіни й стеля гнітять, мов темниця… Де ж ви, де, мої щирі, одважні слова? Де поділась моя чарівниця, Молода моя муза, і горда, й смутна, Жалібниця-порадниця тиха? Я ж без неї тепера така самотна Серед сього безкрайого лиха. Сеє лихо моє, мов туман восени, Без краси-блискавиці, без грому, Без раптового вихру буйної весни, Що гуляє по гаю густому, Навіть муза боїться вступити сюди, В сей осінній туман небарвистий, Кличе здалека: «Встань і за мною ходи Тим шляхом, що сіяє сріблистий. Кожна зірочка снігу нам буде в очах, Наче справжняя зірка, зоріти, Будуть зорі встилати розложистий шлях, Наче шлях тріумфатора квіти. Будуть сніжнії зорі таночки вести З буйним вітром, мов коло дівоче, Адже правда, моя вихованко, і ти До зірок полинула б охоче?..» Вабить, кличе далекая муза мене, Мов гарячка наводить примари, А навколо туман, наче море сумне… Чом його не розвіють сі чари?

 19.01.1897

ДО ТОВАРИША

Присвячується М.Кривинюкові

Чи згадали хоч раз ви про мене в тюрмі, Як про вас я спогадую, хвора? Як ростинам бракує життя в вогкій тьмі, Так обом нам бракує простора. Ох, тепера мене у недолі моїй Не один добрий друг потішає: «Не годиться журитись в пригоді такій, Адже іншим ще гірше буває!» Та які се слова і даремні, й нудні, Хоч порадники щирі й охочі. Якби знали сі люди, які то сумні Дні без сонця, без місяця ночі! Та ще гірше, ніж болі й неволя тісна, Ся єдиная думка вбиває, Ся розвага людська і ганебна, й страшна: «Адже іншим ще гірше буває!» В тім і жаль, що, хоч би ми черпати могли Непомірними чашами горе, Скільки б ми таких кубків гірких не пили, – Ще зостанеться цілеє море. В тім і лихо, що, скільки б вінків не плели Для робітників діла і слова, Скільки б терну на тії вінки не стяли, Ще зостанеться ціла діброва.