Шрифт:
Упряжена в старанно пов’язані й поштуковані посторонки і шнурки, йшла скореньким і пильним кроком, схиливши стріпату голову вниз, неначеб добре знала свої обов'язки. Раз - заїхати завчасу додому, щоб не остатись уночі на тім білім морі, не стрінутись на нім із завірюхою, що страх як грізно й самовільно шаліла на безкрайності, а по-друге - що знала, кого везе.
Тягнула родину ідіотів.
Почала їх тягнути, коли ще ранок був притемнений бурим серпанком задуманої ночі, і мала ще перебрести оце ціле застигле море до вечора. Чи успіє?.. Не знала.
Сніг лежав грубо, дорога не була добре уїхана, а у воздусі ген високо роїлись, майже клубились, білі дрібосенькі рої і віщували недобре. Лише ще не знати було, в котрій хвилині розіб'ються й нечутним летом заповнять воздух і засиплять і без того білу рівнину.
Вітер почав злегка глузувати собі. Змішався з гострою, мов огонь пекучою, студенею і розпочав гульню. Зразу легким танцем на поодиноких місцях, а опісля в зміненім tempo. Зривався і утихав раптом. Прилягав до землі й затаював віддих... потім зривався шалено і, знявшись широким крилом угору, рвав білі хмари ніжних сніжин у свої обійми і, розшалівшись із ними, мчався дико застиглим морем. В полеті спинявся від часу до часу, кружав у дикій несамовитій пустоті на однім місці й кидав високо клубами снігу стовпом угору...
Краплі звуку дрібних дзвінків розплакалися...
На переді санок сидів він і держав віжки.
Одягнений у старий почорнілий кожух, сидів, як голова, на малім підвищенні, що уходило за сидження.
Голова, прикрита мізерною шапчиною, неначе без шиї, вибігала вся в бороду. Борода з малою, як у кози, чорною рідкою борідкою, становила найбільшу і найвиднішу часть лиця. Кирпатий ніс, малі, мов перець, очі дивилися в тупій і заразом ідіотично-задумливій плоскій журбі з-під низького чола перед себе.
У деякім віддаленні за ним, на лабузі, нижче від нього сиділа вона. Обвита темною хусткою, голова була ще раз вузенькою білою хусточкою понад чолом перев'язана, знак, що дорога їх була далека.
І в неї голова сиділа на карку, мов без шиї. Але її лице... боже, те її лице! Заокруглене, плоске, було майже вгору звернене. Грубі й широкі губи пишалися погано на лиці, ніс круглий, а великі, мов небо, сині очі перейнялись навіки безвиразним поглядом.
Значно було: ніколи в житті не морщила думка її брови. Ніколи не зазнавала зворушуючих почувань; в її душі - погода. Вічна, до розпуки приводяча, одностайна, тупа, глуха погода! Вічна бездумна погода! Сиділа так за ним, що знати було: він був кермуючою силою й головою всього, а вона лише в спокійнім вижидаючім послусі приймала все, не застановляючися ніколи над тим, що походило від нього. Він знав, що робить.
Як найшов саме її, і де надибала вона його?
Між ними проходило й пересувалось стільки людей,- вони родились кожде в іншій місцевості,- а однак ждали десь обопільно несвідомо на себе. Його не хотів ніхто, аж доки вона не стрінулася з ним, а з неї глузували всі, доки він не порозумівся з нею.
Опісля й вийшла якась напрочуд дивна, напівдика, напівсмішна гармонія. І який був він, а все-таки навіть і він устроїв собі свій власний світ, де був у себе сам-один паном, рядив і мав усе під своєю опікою і де все виходило, як хотів, де був самовладцем і був ним із цілою своєю ідіотичною повагою.
Сидів тепер у напруженій задумі й мав свою хатину перед душею. Малу, схилену, соломою вкриту хатину, зі скісними віконцями, коло неї низька шопка і стіг соломи... Хата під лісом, майже обведена ним, у глибокій затиші, мов старий, спорохнявілий, ніким не тиканий гриб.
В ній оставив конаючу матір. Далеко-широко від лісу жодної душі - лише бліда німа рівнина.
Вони вчора зранку виїхали з дому. Треба було в місто. Оце вертали...
Між ними обома сиділо воно. Носило сліди його і її на собі й було осередком одинокої іскри божої в убогих їх душах, осередком їх любові. В'язало їх тісно з собою й приковувало до малої під лісом засуненої хатини. Своїм дрібним, мізерним існуванням надало їм відразу ціль життя і силувало несвідомо до живішого думання й праці. Зрозуміли. Треба було за що-небудь братися. Воно було. І з усього визирало для них воно.
Сиділо, загорнене в найліпшій одежі й хустині, негарне, з вибалушеними ясними оченятами, і дивилося, мов черепаха, однаково перед себе. Нагадувало також молоді, з гнізда визираючі пташенята, з голими голівками й майже наверх вилізаючими очима...
І спокійно між ними сиділа безжурність.
Вліті возили від часу до часу до одної великої лазні в місто мітелки із зеленого дубового листя, де діставали від сотки 2 з. р. Майже ціле літо в'язали й в'язали.
Все, що робили - робили разом. Мале зносило налагоджене дрібне пруття, а родичі в'язали його механічно, мовчки. Куди не глянути літом коло їх хатини, всюди повно мітелок. Була обтулена ними, а призьба завалена верствами предивного того багатства.
Здавалося, ціле життя їх, уся будучність крилася в зеленій дубині, що рік-річно весною відновлялася і простирала до них свої густі крислаті віти, а вони так і чіпалися за зелене гілля й майже живилися ним.
Взимі вона пряла або брала від знакомої жидівки з міста пір'я дерти. Він ходив з цимбалами по весіллях або наймався десь колись із кониною. Це останнє - рідко. Його хатина далеко від села, і люди навідувалися мало до нього Часом вивозив і вугля в місто.