Шрифт:
– Так так. Тоді як ми ще не мали нічого, а тепер, коли нам бог допоміг до землі, ми мусимо його тратити!
Вона не відповіла нічого; зітхнула й пряла дальше.
І між тим тоді і тим тепер лежала лише праця.
Від сірого ранку до пізньої ночі - праця.
Завсігди була вона тут - і ждала. Похмура й невмолима, пожирала все. Час, думку, забаву, силу, здоров'я, молодість, навіть і ту одробину охоти до життя, коли та хотіла в неспостережених хвилях переломити сірий одностайний тон і позолотити існування. Завсігди була ненаситна і невдоволена; ледве лишила чоловікові кілька крапель крові в жилах і сьомий день у тижні, в якім ішлося зранку до бога, а по обіді - в поле...
В поле!.. По двадцятьох майже роках доробилися вони кількох моргів поля.
Журбою й мозолею пересякла кожда грудка, але й любов'ю. Тою жадною, заляканою любов'ю, яку відчуває кождий мужик для своєї землі.
Про неї говорилося, як про живу істоту.
Хто її кормив - того кормила й вона.
Хто її не занедбував - того не занедбувала й вона. Ніхто не розумів її ліпше, як мужик,- і тому дав бог мужиків, як сотворив землю.
Доки буде земля - будуть і мужики...
Мали й двох дорослих синів.
За кілька неділь старший, Василь, мав ставати до бранки [4] Від хвилі поклику ходили всі, мов під вагою якогось тягаря. Покличуть його? Чи лишать? Коли би взяли...- щоб ніхто не діждався тої години!
– настав би всьому кінець!
Поля родили б без помочі його молодої сили лише слабий хліб. Вони обоє постарілися передчасом, а молодший син не вдався. Йому була земля байдужа, і він оминав працю. Безжурний був і до дівчат прихильний. Мов половик спадав всюди, де лиш були які танці, і коїв між ними лихо!.. До того й крав іще, брехав і обмивав своє сумління в горілці.
4
– Бранка - призов.
Вкінці закохався в якійсь молодій циганці, що розумілася на зіллях, і забув про тата й маму.
З плачем відвернувся сором від нього.
Такий був молодший...
Бог один знав, що тепер настане. Батьки дивилися в будуччину, як у ніч. Досі був старший їх єдиною потіхою. І молоду мав уже: молодесеньке покірне дівча, що плакало з любові до нього...
– Був ти в панотця?
– перебила вона мовчанку.- Може, він порадив би, що робити, аби не втратити дитини!
– Ей, панотець! Він був знов такий жовчний! День перед тим упала попадя під час служби п'яна до церкви і сварилася з ним, що без неї винаймив одному мужикові кусень поля. Потім билися обоє таки в церкві... Вона кинула за ним хрестом... Тепер він знов лютий і важить свої слова грішми...
– Що казав?
«Дай на службу,- казав.- Буде, як бог схоче».
– Треба дати,- відповіла жінка.
– Піду й дам,- відповів він побожно,- лиш треба би що продати.- Що?
– він сам не знав іще; може, оту пшеницю, що ховав її старанно на поді на насіння і хотів сам тепер посіяти, або один вулій з бджолами? Мав чотири пні.
– Ти поговорив би з учителем,- говорила дальше Марійка.- Може б, він дав яку раду?
– Е! Що вже той порадить! Він знає лиш калатати про свою біду та про те, що в своїми дітьми гине з голоду. Колись-то, міркуй, Маріє, казав мені, аби наш Василь женився з його донькою.
– А він що, вдурів? Нащо Василеві панни?
– Се тому, що в них велика біда. Має багато дітей.
– Але зате має цісарську платню.
– Я йому се казав; а він каже: її забагато - щоби вмерти, а замало - щоб жити.
– Погано...
Потім обоє замовкли.
На її передчасом постарілім ніжнім лиці розстелилася жура. Пряла ще пильніше. Він дивився на воли. Василь виховав їх. А тепер доглядали їх усі, як ока в голові. Але ж бо й файні були вони... Ціле село любувалося ними. І сам двірник не мав таких волів. Були оба червоні, товсті, блискучі, а їх вола звисали аж по коліна. До того були в них ріжки маленькі, білі, як місяць, коли настає; а самі були розумні й послушні,- потіха й надія Василя! Восени хотів він ними виорати поля, а потім - продати. За ті гроші для себе й своєї «жінки» хату поставити. Або докупити кусень поля й кілька господарських речей: віз і інше таке, що потребував конечно. Або поставити стодолу, хоч і малу, як її ставлять німецькі господарі; або податки поплатити й інші громадські дачки. Або... ей, стільки-стільки було того всього, чого він хотів! Все те, що було потрібне, сунулося на чоловіка так часто, тиснулося так близько... одне по другім, росло чимраз вище й вище і доводило до розпуки - що все ще його не було!
Все те неначе містилося в тих двох гарних спокійних звірах, що їх доглядали, мов собі рівних, і з якими і спали, і їли під одним дахом...
У сльотних неділях, коли годі було йти в поле, грали коло них у сопілку. Різні пісні - сумні й веселі. Вони стояли спокійно, ремигаючи, і дивилися своїми великими лагідними очима так розумно вперед себе! А коли, було, перестати й забиратися зі стайні, завертали свої статочні голови за чоловіком і ревіли! Тоді треба було мимоволі вертати і гласкати їх...