Шрифт:
– Купила.
– Ая? Що?
По Сандинім молодім обгорілім лиці перебігло променем.
– Рожеву батистову хустку з гратками по краях, таку, як має органістиха Антоньова.
– Покажіть, мамо!
– Ні! Корову вперед видій. Їй десь аж вим’я спухло. Се було давно зробити. Відтак покажу.
Санда вибігла, а Зоя розклала свою закупню і все обмацувала, чи не обдурили її в місті. Коли дівчина за часок вернулася і, впоравшися з молоком, перебрала «батистову з гратками», Зоя вийшла до полотна оглянути, чи не просохло вже і чи не полити його наново водою. Се якраз треба було зробити. Коли се робила, минав попри її хату молодий кушнір, Савка, знаний із своєї чесноти, гарної роботи й доброї слави чоловік у цілім селі. Він уклонився Зої низько, майже землі капелюхом доторкаючи, і став.
– Як ваше здоров’я, тето?
– спитав несміливо.
– Таке, як ваше, лиш старше,- відповіла.
– А панна Санда дома?
– Дома, при роботі. Вам її треба?
– Молодий кушнір збентежився.
– Не так що треба,- відповів,- а так... спитав... давно її не бачив...
Зоя здвигнула плечима й цілком непотрібно підлила полотно вдруге.
Савка дивився ласими очима на полотно, що майже сріблом блищало біллю проти сонця. Його око кушніра зараз зміркувало і змірило, скільки ліктів там буде і скільки варте.
– Тут маєте, тето, всього полотна двадцять і чотири лікті,- сказав.
– А так, пане Савко,- сказала вона вже прихильніше.
– На продаж?
– спитав сміливіше, приступаючи ближче.
– Може, на продаж. Маєте охоту купити?
Вона прижмурила свої чорні очі й усміхнулася; добре чи зле, він не міг зміркувати.
– Якби мав уже жінку і потребував, може, й купив би!
– То женіться. Хто вас тримає? Ви самі, хату маєте. Чому би ні?
– Та що з того... Хату, правда, маю. Але вона пуста, коли не маєш у ній того другого життя, про яке маєш гадку. Чоловік щасливий, як удвох живе.
Се було ясно сказано. Савка був своїми словами вдоволений... Але тета Зоя їх не зачіпала. Вона схилилася в ту хвилину над полотном і вигладжувала його в одному місці раз по раз своєю долонею, скуплюючи в нього, як здавалося, всю свою увагу.
Саме на те вийшла з хати Санда. Побачивши молодого кушніра, вона зблизилася до воріт, за котрими розстелювалося по зеленій мураві, недалеко криниці, полотно й аж очі сліпило. Савка глянув на дівчину, їх очі стрінулися, й обоє збентежились. Очі тети Зої се підхопили.
– Ти б пішла в кукурудзу, Сандо, та й намикала бур’яну пацятам,- сказала і, звертаючись до молодого Савки, спитала: - Скільки ви берете за роботу короткого киптарика?
– Зі своєї шкіри й шовком вишиваного?
– спитав Савка, і його очі засвітилися.- Пошити вам, пані Жмут?
– Ні. З моєї шкіри, Савко, і, про мене, нехай би й шовком вишиваний.
– На польський крій?
– На який там польський! Крій як крій. На плечах рівний, спереду по пояс або й трохи довший, з шкіряними петельками. Скільки б хотіли за роботу?
– Як для вас, пані Жмут...- і назвав помірну ціну: кілька крон.
– Забагато,- відповіла,- я з сукна дам вишити й мені менше буде коштувати. А в додаток ще й чисто вовняною тасьмою дам обшити. От що вам скажу, пане майстер.
Молодий майстер здвигнув стурбовано плечима й поглянув, мов шукав порятунку в очах Санди, що, вбравшися чомусь «у батистову з гратками», не чекаючи й неділі, все ще стояла коло воріт, забувши, мов на смерть, наказ матері - збирати бур’ян.
Її сірі спокійні очі спинялись то на обличчі невблаганної матері, то на Савці, що хоч трошки хотів розвідатися про гадки тети Зої... щодо... його особи і його намірів про...
Санда не додумала до кінця... вона вже їх одчувала.
– Що шкірка, то не сукно, пані Жмут... а що сукно, то не шкірка...- боронився майстер Савка.- Я для вас, пані Жмут, сказав таку ціну, як для вас. На вас я не хочу заробляти, але жити ж і мені треба.
– А скільки ви взяли б від других?
– допитувала тета Зоя.
– Ще половину до того, що заправив від вас.
– Ігі-гі,- розсміялася Зоя.- Добрий зарібок,- сказала.- Я ще собі роздумаю, Савко... ми ще поговоримо про се,- додала відтак.
– Як ваша ласка, пані Жмут,- відповів майстер Савка і зняв на хвилинку капелюх із голови.- Я вам вишию такий киптарик, що буде як мальований. Спустіться на мене, я за свою роботу не боюся. Вишию хоч для кого... А відтак, може, й панні Санді?
При тих його словах його рот поширився, і по добродушнім молодім лиці промайнуло мов сонце.
– Може,- відповіла тета.
– А до церкви завтра не зайдете, пані Жмут?
– відважився обізватися по хвилині впертого мовчання з боку Зої Савка, з поглядом на дівчину. Санда зарум’янілася.