Шрифт:
– Я гадаю, що буде. Я не можу межи багачів пхатися, бо за мене багачка не піде. Ще якби я сам що мав, а так...
Тут урвав, бо двері розірвалися, а впосередині хати з’явилася, мов з-під землі завірюха, знов Зоя.
– А так візьме жебрак жебрачку, й буде жебраків більше.
– Який він жебрак, Зоє?
– вмішався тут несподівано роздразнений Павло, піднімаючися поволі з лавки та висовуючи вперед себе палицю, довгу, мов із грубим, усередину замкненим, чорним п’ястуком зверху, з палицею в руках здавався він вищим, так що від того в хаті мов потемніло.- Який він жебрак? Не твій син? Не мій? Ти «полька», я «поляк», ми побралися... який він жебрак...
– Най з «полькою» жениться, йому хамки не до пари!
– загрозила Зоя.
– Яку «польку» мені взяти, мамо? Органістиху, вдовицю Антоньову, що свого чоловіка до гробу загнала?
– Бо він пияк був...
– Ні, мамо, не пияк... бо жити не було з ким, і вона...
Тут він урвав, але лише на те, щоб відітхнути глибоко, немов сил набрати до дальшої боротьби з матір’ю, що гнівом дихала.
– ...чи, може, з її горбатою донькою, що через неї окалічіла, бо мама забагато до костьолу бігала; чи Менцю, доньку старої перекупки, польку, що з своєю мамою до Ч. торгувати ходила, га? Кажіть, мамо! Зараз кажіть!
Зоя стояла мов закаменіла. Ніколи такої бесіди з уст Микольця вона не сподівалася.
– Його правда, жінко,- вмішався тут нараз батько й підніс високо свій грізний вишневий гудз,- з ним треба порахуватися. Він наш найстарший син. Йому треба дати землі; ми ж для дітей працювали... самі як завтра повмираємо. Його правда.
Павло сказав і сів.
– Давай ти своє поле, чоловіче!
– крикнула Зоя, взявшися попід боки.- Я свого не даю. Я стара, я знаю, але тому, що я стара, я хочу мати своє й нікому в ласку не стояти. На те я й працювала ціле своє життя.
– Ні, мамо! Самі ви не працювали. Працювали й ми на те!
Нараз двері відчинилися і в хату ввійшов Юзько, а за ним і Янко.
– Що тут за бесіда?
– спитав Юзько.- Аж за вікнами ваш голос чути, мамо.
Мати прокинулася на вид Юзька... Той Юзько, її тьохнуло в серце.
– Що за бесіда?
– сказала.- Спитай свого брата й тата, бо я вже нічого не кажу. Раз і я мушу мовчати.
І, сказавши се, сіла рівно, як патик, коло стола, підперла голову п'ястуком і задивилася непорушно на стелю, де чорна мушня успокоювалася плямами.
– Що, Миколо?
– звернувся Юзько до брата.
Янцьо сів коло тата під піч на лаву й почав вибирати з-за пазухи незрілі ще лісові горіхи, розкушувати їх зубами, оббирати й заїдати смачно. Санда сіла коло нього і ждала нетерпляче закінчення сеї справи, не дуже цікавої для неї.
– Що, Миколо?
– спитав Юзько ще раз, приступаючи живо близько стола, де сиділа мати і стояв старший брат. Микола оповів коротко, як і що, аж до останнього слова й рішення батька й матері щодо поля.
– Та ти, мой, стоїш тут і торгуєшся з мамою? Ти знаєш, що з нею ще торгу в житті ніхто не добив. Лиши. Бери дівчину, тато нехай дадуть тобі поля... Скільки хочеш? Три-чотири фальчі, та й далі. Три-чотири, та й гайда, кажу! Ти жебрак у твоїх родичів. Пам’ятай: три-чотири, аби-сь потім не жалував!
Здається, гірших слів, як ті «три-чотири фальчі», для Зої не було. Вона зірвалася зо свого місця й вилетіла з хати. Надворі так гарно, надворі так ясно, стіни біліють, ясніють проти місяця, що стояв так спокійно й велично на голубому небі, мов приглядався з височіні дрібничкам дитячим... Довкола пахло звезеним збіжжям, десь здалека клекотіли жаби, ще далі обзивалась собака... а тут... а тут...
Зоя сіла на призьбу, сперла голову в обидві руки й заплакала.
«Юзько!
– плакало її серце.- Юзько!» І він проти неї. Коли нею найгірше торгали, тоді приставав і він проти неї. Вона майже душилася зі сліз та жалю. Такі діти. На те вона їх годувала. Кров’ю годувала. Одного, другого і третього. «Три-чотири фальчі»,- казав Юзько. Три-чотири. Вона тряслася від плачу. Вона вмре, а не дасть. Землю? Та й стільки? А що лишиться їй?
Як сиділа, вона встала й кинулась між кукурудзу, що виростала недалеко проти хати ліском. Вона вклякла й зарила пальці в землю. Не дасть, не дасть, не дасть! Три рази сказала «не дасть». Кукурудза шелестіла, пахла, дихала... Щось ішло нею, пересувалося між неї ближче, тихіше... Нараз вона піднялася, поглянула на небо. Наче на хвилину забула за землю. «Господи, скільки зір, то все людські душечки!» - майнуло їй крізь голову. Саме в ту мить злетіла одна зірка... за нею друга і десь упала лукуватим льотом. Вона дивилася, а відтак устала. Пообтирала долонею очі й вернула на призьбу. В хаті ще гомоніли голоси синів, чувсь і голос батька, відтак утихло. Двері з хором відімкнулися, і вона почула їх близькість...
– Або поле, або гроші!
– казав Юзько.- Або поле, або гроші, й більше нічого!..
Зоїне лице мов льодом обтулило. Вона підняла голову і встала. Стояла чорним стовпом і ждала. Сини вийшли з хати, мов два дуби висунулись... Ішли. Побачивши її, станули.
– Мама тут,- сказав старший.
– Тут,- повторив Юзько.- Говори!
І Микола почав говорити. Казав, що врадили з батьком, що він дасть йому, Миколі, або поле, або гроші) як ні, він кидає хату, жениться з Ганною й їде до Канади. Звідти, хто пильний, ще ніхто старцем не вернувся. Але гроші на дорогу мама дасть. Вона ховає їх перед батьком і дітьми в банку, так нехай дасть, а ні, він бере дві корови, веде в місто, продає, і гроші будуть!