Шрифт:
Я осталася ще на хвильку в кухні біля старої, задивившись без думки на білет...
За хвильку появилася знов артистка.
– Чого стоїш тут?
– спитала.
– Що хочеш іще довідатися?
– Та нічого, - відповіла я.
Мені стало маркотно. Я хотіла спротивитися їй. Перший раз у житті спротивитися цілком поважно, а тут я не могла. Хто се був? Якого роду людина? Причина, що вона грала, не промовляла за неї. Хто знає, як грала, скільки грала!.. А тут справді Ганнуся потребувала спокою, я потребувала спокою... Що тут робити?
– І що ще казала?
– звернулася до старої.
– Казала, що прийде за два дні й поговорить із паннами.
– А більше нічого?
– Ні. Ага, казала ще: "Тут красно; промовляє до душі..."
Ганнуся отворила широко очі:
– "Промовляє до душі!"- повторила.- Диви, диви... артистична атмосфера зворушила її, але вона... як вона була убрана, Касунечко, як?
– усміхнулася свавільно...
– Або я знаю як?
– відповіла стара нетерпливо.
– От виділа, що якось чорно, що один гудзик її пальта баламкав уже на нитці, і що рукавички на пальцях були порозпорювані чи подерті, а впрочім, що я маю кожного оглядати!
– Жінко, - звернулася Ганнуся вже поважно до мене, - я не приймаю її до спілки! Се моє останнє слово.
– І, обернувшись, пішла до хати.
Я сховала білет і пішла за нею. Про те не говорили ми більше.
По обіді закинула Ганнуся лижви [10] на плечі і поїхала на совганку, а я пішла на годину конверзації [11] англійської мови.
В одної старшої англічанки, що вчила по-англійськи, сходилося два рази в тиждень більше дівчат і молодих людей і говорено по-англійськи. Се були для мене найкращі години в моїм житті...
10
– Лижви - ковзани.
11
– Година конверзації - розмовний урок.
Тут прийшло мені на думку спитатися, чи хто не знає Софії Дорошенко.
Знали її. Одна молода німочка і один студент знали її. Німочка запевняла мене, що "Sophie" [12]– се дама "h"ochst anst"andig und fein", [13] а студент сказав, що вона грає прегарно й лагодиться до консерваторії.
Звідки вона? Не знали. Очевидно, не тутешня, але з її уложення говорила інтелігенція й давала свідоцтво, що вона не пересічна людина.
12
– Софі.
13
– Дуже порядна й гарна (нім.).
– Але ж ви її не бачили?
– питала мене німочка.
– Вона сидить же кожного разу, під час викладів науки гармонії, саме в другім ряді перед вами...
– Ні, я її не бачила.
– Її зараз можна пізнати. Вона держиться просто... гарна і має смутні очі. Але по фризурі [14] можна її вже певно пізнати. Чешеться цілком antique [15] і обвиває голову два рази вузькою чорною оксамиткою, мов діадемою. Взагалі вона з профілю цілком type antique. [16] В неї чоло й ніс творять одну лінію... я мусила її бачити...
14
– Фризура - зачіска.
15
– По-античному (франц.).
16
– Античний тип (франц.).
– Не бачила.
– То глядіть завтра, побачите її.
Вернувши додому, оповіла я все, що довідалася про неї, Ганнусі.
– Хіба прийняти її?
– сказала я.
Ганнуся зморщила чоло, хотіла, очевидно, як звичайно, противитися мені, але, надумавшись, сказала:
– Приглянься їй завтра, а позавтра, як прийде і видасться нам можливою істотою, може, й приймемо.
Другого дня пішла я на виклади науки гармонії і дивилася за "спільничкою".
Добачила її. Небавом по тім, як я усіла на своє місце, явилася й вона і усіла в другім ряді, саме передо мною. Сиділа нерухомо й прислухувалася уважно теорії музики. Я не могла бачити вповні її лице. Бачила лише темне, лагідно лискуче густе волосся, уложене обережно в грубий вузол, і два рази оксамиткою обвиту голову, і потрохи лице з профілю. Профіль був у неї справді чисто класичний. Чоло й ніс творили одну м'яку лінію... Спадисті її рамена надавали їй ціху [17] якоїсь панськості, певності...
17
– Ціха - прикмета, риса.
Не знаю чому, я неустанно дивилася на неї. Мене неначе тягло до неї, неначе силувало віддати їй цілу свою істоту на услугу або й ще більше: віддати всю ясність своєї душі, натхнути її тим. Сама не знаю, що таке тягло мене до неї...
"Коли б оглянулася! Коли б оглянулася!
– думала я неустанно.
– Чи я не бачила її вже давніше? Мусила бачити вже, коли сиділа передо мною в другім ряді... Коли б обернулася!.." Вона обернулася. Саме в тій хвилі обернулася перший раз сього вечора й глянула мені просто в очі. Великим, здивованим, майже допитливим поглядом...
Я застидалася і опустила погляд.
Вона не оберталася вже більше сього вечора.
По годині вийшла скорше від мене й зникла мені з очей.
Другого вечора коло шостої сиділи ми обі в сумраці мовчки. В кімнаті було тихо; в коминку горів огонь голосно, і світло полуміні падало червонявою тінню перед коминок і отоманку, на котрій лежала артистка, простягнувшись у цілій своїй довгості.
Була до крайності роздразнена.