Семен по­чув, що йо­го стис­ну­ло щось ко­ло сер­ця. Він ніко­ли не ба­чив, щоб до­рослі пла­ка­ли в го­ло­ду, і якось зра­зу, ди­тя­чим чут­ли­вим сер­цем збаг­нув весь трагізм сце­ни. Ру­ка йо­го ми­мохіть опус­ти­лась на тор­бин­ку з хлібом, що висіла че­рез пле­че. Та тор­бин­ка за­ва­жа­ла йо­му, він се якось зра­зу по­чув. Йо­му ста­ло прик­ро, навіть со­ром­но ма­ти хліб… Сквап­но, ха­па­ючись, ски­нув він тор­бин­ку в хлібом і, весь чер­во­ний, за­со­ром­ле­ний, наб­ли­жавсь до жінок.

–  Тітко!.. не плач­те, тітко… ось хліб.

Семенові зда­ло­ся, що то хтось дру­гий про­ка­зав тії сло­ва, - та­ким чуд­ним, не своїм го­ло­сом бу­ли во­ни ска­зані.

Молодиця зди­во­ва­но гля­ну­ла на Се­ме­на чер­во­ни­ми від сліз очи­ма і нічо­го не відповіла. Ста­ра ще дуж­че зап­ла­ка­ла. Се­мен сто­яв ні в сих, ні в тих, три­ма­ючи в ру­ках тор­бин­ку, не зна­ючи, чи за­ли­ши­ти­ся тут, чи тіка­ти… Кров при­ли­ну­ла йо­му до го­ло­ви, в ушах за­шуміло… Се­мен впус­тив на зем­лю тор­бин­ку, а сам мет­нувсь на­зад… Він біг стер­нею, на­че тікав від ко­го, і чув, що йо­му чо­гось со­ром­но, що в серці здіймається злість, а про­ти ко­го злість - він і сам не знав. Йо­му хотілось зігна­ти ту злість на чім-не­будь, і він пож­бур­нув ціпком у ко­ро­ву, що пас­лась на межі.

–  А-а, ти, бісо­ва ху­до­ба, бо­дай те­бе вов­ки із'їли!.. А ку­ди?..

Ціпок зас­вистів у повітрі, ко­ро­ва стриб­ну­ла і побігла далі, а Се­мен й не ба­чив сього: він про­жо­гом вбіг на ме­жу поміж жи­та і при­чаївся у ви­со­ко­му житі. Спер­шу він тільки чув, як ка­ла­та­ло йо­го сер­це, а далі, тро­хи зас­по­коївшись, по­чав при­га­ду­ва­ти собі сце­ну, що пе­ред хви­ли­ною ба­чив. На­да­рем­не ди­тя­чий мо­зок пра­цю­вав над пи­тан­ням. чо­го се одні ма­ють що їсти, а другі пла­чуть з го­ло­ду? Відповіді не бу­ло ніякої. Не­за­ба­ром ду­ми пе­рей­шли в мрії…

"От як­би я був па­ном, - ма­рив Се­мен, - я б мав ба­га­то-ба­га­то гро­шей, хліба, усього… Я б кон­че дізна­вавсь, хто го­ло­дує, та да­вав би йо­му хліба, стра­ви, одежі, щоб не бу­ло в селі го­лод­них та бідних… Та хіба то так важ­ко па­ном зро­би­тись? Тре­ба тільки та­ку книж­ку вив­чи­ти. От Ро­ман­ко наш вчить тую книж­ку, ка­же, що хо­че па­ном бу­ти. "Їзди­ти­му, - ка­же, - в такій ха­тині на ко­ле­сах, з здо­ро­ви­ми шиб­ка­ми, як ча­сом наш пан їздить!.." Он він який, Ро­ман­ко наш!.. Невідмінно вчи­ти­мусь. Поп­ро­хаю Ро­ман­ка, вів мені про­ка­же…"

І так притьмом за­баг­ло­ся Се­ме­нові вчи­ти­ся, що бідний хло­пець не міг до­че­ка­ти, аж со­неч­ко за­ко­титься за обрій, і пог­нав то­вар з по­ля раніше, ніж зви­чай­но.

Романко за­ре­го­тавсь зра­зу, по­чув­ши ба­жан­ня Се­ме­но­ве вчи­тись, але, тро­хи по­ду­мав­ши, зго­див­ся.

–  А що мені да­си за на­уку?
– пос­пи­тав він бра­та.

–  Та що ж тобі да­ти?

–  Сопілку да­си?

–  Дам!
– рішив Се­мен, хоч йо­му ду­же жаль бу­ло сопілки.

–  А пліті на бриль да­си? Ти ж собі на­ла­го­див!..

–  Дам!
– зго­дивсь Се­мен і на се.

Романко на­ла­пав на по­лиці ста­ру, за­яло­же­ну гра­мат­ку, і хлопці по­да­лись у сто­до­лу. По­ча­лось вчит­тя. По­важ­но, з ост­ра­хом, на­че до пер­шої сповіді, прис­ту­пивсь Се­мен до гра­мат­ки і сил­ку­вав­ся та­ким са­мим, як в Ро­ман­ка, го­ло­сом про­ка­зу­ва­ти за ним: аз, бу­ки, віди… Вчит­тя скінчи­лось, але в го­лові Се­ме­новій усе лу­на­ли чудні сло­ва, яких він не ро­зумів. Навіть уночі прис­ни­лись йо­му ті кар­люч­ки, хрес­ти­ки, буб­ли­ки, що про­зи­ва­ються літе­ра­ми, і Се­мен кра­ще вив­чив їх уві сні, ніж увіч. На дру­гий день Се­мен знав цілу аз­бу­ку. По­ча­лись скла­ди. Бра, вра, мра пішло трудніше. Се­мен ніяк не міг склас­ти до­ку­пи літер, а два­над­ця­тилітнього вчи­те­ля бра­ла не­терп­ляч­ка - і він скуб уч­ня за чуп­ри­ну, кру­тив ву­хо. Се­мен усе терпів та все пе­рек­ру­чу­вав, на­ма­га­ючись склас­ти як тре­ба. "Осе, - ду­мав він, на­мо­рив­шись по лекції, - по­ки ста­неш па­ном - тре­ба ба­ла­ка­ти по-пта­ши­но­му. Кра-кра!
– зга­дав він скла­ди.
– Се зовсім, як во­ро­на. Або ку-ку!
– на­че зо­зу­ля кує". Йо­му навіть по­чу­лось, що над го­ло­вою заск­ре­го­та­ла со­ро­ка: че-че-че!.. зацвірінькав го­ро­бець: цвірінь! цвірінь!.. "Нев­же й це бу­ло нині в книжці?.. Ні, не бу­ло, се, ма­буть, завт­ра бу­де…" - ду­мав сон­ний хло­пець, за­си­па­ючи на лаві.

Вчиття по­су­ва­ло­ся по­волі, а все ж по­су­ва­ло­ся. Од­нак, нев­ва­жа­ючи на те, що Се­мен по­бо­ров перші труд­нації син­те­зу і міг вже аби­як чи­та­ти дру­ко­ва­не, в йо­му, не­помітно для йо­го са­мо­го, зрос­та­ла нехіть до вчит­тя, до книж­ки. Се­мен не ро­зумів то­го, що сто­яло в книжці, а Ро­ман­ко чи не тя­мив сам, чи не хотів роз­повісти до ла­ду, лиш за кож­ним ра­зом з пре­зирст­вом здви­гав пле­чи­ма, ла­явсь "мудьом со­ло­ним" та "не­роз­чов­пою", а то й цілком по­ки­дав лекцію. Далі Се­мен не раз помічав, як дівча­та та па­руб­ки глу­зу­ють з тих, що, по­вер­нув­ши з мос­калів, на­ма­га­ються ба­ла­ка­ти "по-панськи", і як він не раз й сам ре­го­тавсь, по­чув­ши яке ку­мед­не нерідне сло­во. Йо­му ча­сом чуд­но бу­ло слу­ха­ти, як Ро­ман­ко хва­лив­ся хлоп­цям своєю панською мо­вою та плес­кав та­ке, що й ку­пи не дер­житься. І Се­мен со­ро­мив­ся ви­хо­пи­тись з яким іспанським" сло­вом, бо йо­му зда­ва­лось, що во­но ще по­ганіше бриніти­ме, ніж з уст Ро­ман­ко­вих.

Романко хо­див до шко­ли, при­но­сив якісь книж­ки від вчи­те­ля та час­то-гус­то го­лос­но ма­рив про те, що то бу­де, як він вив­читься та зро­биться ве­ли­ким па­ном. А бу­де от що. На­сам­пе­ред пос­та­вить він собі "двір", та­кий ви­со­кий, як дзвіни­ця, або й ви­щий, а сам сидіти­ме в кімнаті на стільчи­ку та ди­ви­ти­меться крізь вікно, як "му­жи­ки", про­хо­дя­чи повз двір, здійма­ти­муть шап­ку та кла­ня­ти­муться па­нові… і то зда­ле­ку, бо він не зве­лить слу­гам пус­ка­ти їх у двір, щоб йо­му й не тхну­ло в гор­ни­цях "мудьом со­ло­ним". По­то­му ку­пить дві па­ри бас­ких ко­ней та візок з шиб­ка­ми, поїде в містеч­ко й за­ку­пить в жи­да крам­ни­цю з уся­ким доб­ром… Ні, кра­ще. він оду­рить жи­да, ска­же йо­му: "Прий­ди завт­ра за грізни­ми", а як жид прий­де, то зацькує йо­го со­ба­ка­ми і гро­шей не дасть… А щоб гро­шей не мен­ша­ло, то він візьме му­жиків "у шо­ри". Що то та­ке - "взя­ти му­жиків у шо­ри" - Ро­ман­ко й сам не знав. Він чув сей ви­раз від батька, ко­лишнього еко­но­ма пансько­го, і чва­нив­ся ним, мов доб­ром яким.