Збігло кілька років, Се­мен по­чи­нав уже двад­ця­тий рік, ко­ли ста­рий по­мер, ли­шив­ши грунт - шість шнурів - си­нам. Ро­ма­на теж про­же­не­но тоді з еко­номії, де він був за при­каж­чи­ка; він од­ру­жив­ся, взяв по­ло­ви­ну батьківщи­ни - три шну­ри по­ля - та пос­та­вив собі ха­ту край се­ла, де са­ме по­чи­на­лась йо­го ни­ва. Дру­гих три шну­ри взя­ла На­уми­ха.

Семен му­сив йти у най­ми, бо на батьківщині нічо­го бу­ло ро­би­ти.

Найми! Він знав, що то най­ми… "Бо­сий дохід, а го­лод­на харч; зран­ня во­ди, в по­луд­не пи­ти, а вве­чері би­ти", - як ка­же жартівли­ва при­каз­ка. Та ба­га­то сум­ної прав­ди в тих жар­тах.

Одно тільки скра­ша­ло йо­го жит­тя не­ве­се­ле: надія на кра­ще, що жевріла в йо­го серці. За чо­ти­ри ро­ки служ­би в еко­номії склав він сто п'ятде­сят кар­бо­ванців; на ці гроші ку­пить він собі грунт, що за три сотні про­дав пан Ян­ковський та­ки в їх селі (ка­те­рин­ку, мо­же, по­зи­чить Ро­ман, а п'ятде­сят пан по­че­кав), од­ру­житься з Дом­ною і якось, дасть бог ми­ло­серд­ний, ста­не на но­ги!.. Ця дум­ка так підбадьори­ла Се­ме­на, що він зірвав­ся на різні но­ги й про­ки­нувсь з за­ду­ми.

Навкруги чорніло зо­ра­не по­ле, а зго­ри, від пов­но­го міся­ця, ли­лось бла­кит­не хо­лод­не сяй­во, об­гор­та­ло мок­ру зем­лю, пе­ре­ли­ва­лось на змо­че­них ро­сою плу­гах, бли­ща­ло по ле­ме­шах та мок­рих ро­гах волів, що, ле­жа­чи од­далік, ти­хо ру­ми­га­ли. Тільки яри та про­вал­ля, повні пітьми, ту­ма­ну й хо­ло­ду, грізно чорніли геть навк­ру­ги, бо місяць, ма­буть, жа­хав­ся пос­ла­ти свої па­ру­си в ці таємничі за­кут­ки…

Семен по­мо­лив­ся до не­ба, за­гор­нув­ся у сви­ту і зас­нув твер­дим сном нат­руд­же­но­го робітни­ка.

Першої неділі після цього відпро­хав­ся Се­мен у па­на на ча­син­ку до бра­та. Він зас­тав у Ро­ма­на гос­тей: ста­рос­ту та дя­ка, що лю­бо бесіду­ва­ли за чар­кою. Відко­ли пос­тав­ле­но Ро­ма­на сільським пи­са­рем, він ще більше по­чав цу­ра­тись "му­жицької" ком­панії, а во­див­ся а дя­ком, фер­ша­лом та при­каж­чи­ка­ми в еко­номії. Ско­ро гості вий­шли, Ро­ман обер­нув­ся до Се­ме­на, пог­ля­да­ючи на нього хит­ри­ми очи­ма. Ці очі та по­горд­ли­ва ри­соч­ка ко­ло уст якось прик­ро вра­жа­ли, псу­ва­ли до­волі гар­не, че­пур­не Ро­ма­но­ве об­лич­чя а ру­ся­вим во­лос­сям на го­лові, підстри­же­ним "під польку".

–  Що там, обо­ра­лись?..- бай­дуж­но обізвав­ся Ро­ман до Се­ме­на.

–  Та ні ще… ще бу­де на де­який час… А я оце до те­бе, Ро­ма­не, за по­ра­дою…

–  А що там та­ке?
– ски­нув до­го­ри бро­ва­ми Ро­ман.

–  Та то ба­чиш… склав я собі на службі тро­хи гро­ше­нят… маю сто і п'ятде­сят… Не віку­ва­ти ж мені, ду­маю собі, у най­мах, тре­ба б уже хоч клап­тик сво­го по­ля ма­ти… А тут лу­чається ку­пи­ти; па­нок отой, Ян­ковський, про­дає три мор­ги, тих…

–  Що суміжні в моїм по­лем?
– скрик­нув Ро­ман.

–  Еге!..

Роман вже не слу­хав. Як! Цих три мор­ги ро­дю­чої землі, що на­че зу­мис­не при­ту­лені до йо­го ни­ви, ма­ють бу­ти не йо­го власністю, хоч він, скла­да­ючи гроші на цю зем­лю, два ро­ки пле­кав у серці надію ку­пи­ти її?.. І хто ж? Отой ціпов'яз мав ви­дер­ти в нього з-під но­са ту зем­лю?.. Ніко­ли! Кра­ще він собі зу­ба вир­ве, ніж по­пус­тить ко­му іншо­му ку­пи­ти її!

Думи ко­ле­сом зак­ру­ти­ли­ся в го­лові Ро­ма­новій; він по­чув, що ним по­чи­нав тіпа­ти про­пас­ни­ця.

–  Ну, та що?
– нер­во­во скрик­нув Ро­ман, обер­та­ючись до бра­та, - А я, бач, й прий­шов поп­ро­ха­ти, чи не по­зи­чив би ти мені ка­те­рин­ку?.. Я тобі дур­но не схо­чу… П'ятде­сят пан обіцяв по­че­ка­ти: на рік, мо­же, спро­мо­жу­ся відда­ти…

–  Не дам!.. не маю!.. Чи я тобі жид, чи я тобі ба­нок який, що йдеш до ме­не по гроші?
– кри­чав розд­ра­то­ва­ний Ро­ман, а усякі дум­ки так і літа­ли по йо­го го­лові, по­пе­ред­жа­ючи сло­ва.

–  Та чо­го кри­чиш?.. Сха­ме­нись, чо­ловіче!.. Не да­си, то й обійдеться без свя­че­но­го на різдво!.. Жи­ди по­зи­чать!..

–  Найкраще… йди до жидів, йди… най по­зи­ча­ють!.. Се­мен ли­хий та збен­те­же­ний вий­шов з ха­ти.

А Ро­ман гук­нув на жінку, щоб вий­ма­ла з бодні гроші… Та всі, які єсть!.. Ка­те­рин­ка… де­сят­ка… дру­га… тре­тя… сто трид­цять! Ма­ло!.. А про­те - тре­ба щось ра­ди­ти! Ро­ман ма­ло що не про­жо­гом ки­нув­ся до па­на Ян­ковсько­го. Так чи інак, а зем­ля му­сить бу­ти йо­го власністю!

За кілька хви­лин Ро­ман опи­нив­ся у па­на Ян­ковсько­го. Але там стріла йо­го нес­подіван­ка. Па­нок за­тяв­ся, що не про­дасть землі ніко­му, опріч Се­ме­на, бо Се­мен умо­вив­ся та дав зав­да­ток, а па­ни Ян­ковські не звик­ли ла­ма­ти сло­ва. На­да­рем­не Ро­ман да­вав більшу ціну, на­да­рем­не упев­няв па­на, що Се­мен не мав гро­шей, що він крутій і т. ін. Пан не по­хит­нувсь. Ро­ман, лю­тий та ска­же­ний, прок­ли­на­ючи бра­та, вибіг від па­на Ян­ковсько­го і не помітив, як самі но­ги за­нес­ли йо­го на ни­ву, що, мов здо­ро­во­го зу­ба, ви­ри­вав її в нього Се­мен.