Галя. Ти сердишся, Назаре! Не сердься, мій милий, мій чо­рнобривий. Подивись, я весела, я не жалкую, що покинула... Поцілуй же мене, мій соколе ясний, орле мій сизокрилий! (Обнимаются и целуются.)

Назар. О моя радість, мій сон чарівний! Не журись, се­рденько! Скоро ми полетимо так, що не дожене нас і вітер. А ніч-то, ніч! Неначе празникує наше щастя. Тиха, світла, як твої ясні очі. Ти не боїшся? Побудь тут одна. Я піду по­ди­влюсь на дорогу.

Галя. Ні, не боюсь.

Назар. Чого ж ти знов зажурилась?

Галя. Так, нічого. Я згадала покійницю няньку. Вона мені розказувала, що в сій корчмі давно який-то запорозький старшина ночував, а на другий день найшли його в Тясмині; і що тут Богдан зустрічав сина свого Тимофія, як козаки везли його з Молдавії, покритого червоною китайкою; і що тут запорожці вирізали жидів. З тії години ніхто в їй не жив: усе ніччю ходять мертві жиди... Ух, як страшно тут!

Назар. Тобі твоя нянька бог зна чого наговорила.

Галя. Вона божилась, що правда. Не ходи, лучче останься зо мною, або ходім обоє. Мені важко і на минуточку розрізниться з тобою.

Назар. Я не піду... Ти не змерзла?

Галя. Ні, твоя шапка така тепла. (Снимает шапку с ног и це­лует.) О, моя мила шапка! Надінь її: і ти замерз.

Назар. Надінь ти. Я подивлюсь на тебе, яка ти в козацькій шапці. (Она надевает шапку. Назар любуется.) Чудо!.. Чорні уси, шаблю дамаську, пістоль за пояс - і козак хоч куди. (Целует ее.) Козаче мій чорнобривий!

Галя (надевает ему шапку). Отак краще! Постій, я пришпилю стьонжку. Знаєш, як на весіллі бува у молодого?

Назар. Се ти ще й завтра зробиш...

Галя. Ох, тривай! Я й забула. Адже я таки взяла з собою і хустку, що для тебе вишивала. (Вынимает из-за пазухи бе­лый, шитый красным шелком платок и подает Назару.) Що, хороша? Я сама вишивала, і гроші на шовк сама заро­бляла.

Назар. Спасибі, серце моє.

Галя. Чи не заспівать оце пісню про хусточку, що я в Чигрині у дядини чула?

Назар. Коли весела, заспівай.

Галя. Ні, не весела, та мені сидіть уже остило. Слухай же.

(Выходит на край сцены.)

Назар стоит задумавшись.

Галя. Чого ж ти зажурився? То не треба було б і співать...

Назар. Нічого, серце моє. Возьми свою хустку. (Подає їй хустку.) Завтра знову подаруєш.

Галя. Нащо вона мені? Розірви, коли вона тобі нелюба; я другу вишию. (Печально.) Тільки не знаю коли. (Плаче, по­мо­вчавши.)

Назар. Не плач, моє серце. Дивись, я не журюся.

Галя. Не журишся? А чого ж ти плакав? Ти щось знаєш, та не хочеш сказать. Скажи ж, мій голубе, мій орле сизо­кри­лий, скажи, моє серце!

Назар. Знаю, знаю, моя голубко, що я найщасливіший на світі.

Галя. Ба я щасливіша за тебе. Ніколи ж не буду співать про хустку: цур їй!

Назар. Я тебе вивчу другу, веселу-веселу та хорошу.

Дивляться одно на другого і цілуються.

Хома і Стеха крадуться із-за [стіни].

Хома. Сюди! Ось де вони! Сюди!

Галя. Батько!.. Пропала я!

Стеха (пробігає коло їх). Полковниця! Полковниця!

Назар мовчки бере лівою рукою Галю, а правою виймає ша­блю. Хома торопко веде на його челядь. Стеха ховаєть­ся.

Хома (скаженіє). Цілуйтеся, цілуйтеся, голуб’ята! (До че­ля­ді.) Киями його, собаку! Чого ж стали? Беріть, рвіть його!

Челядь торопіє.

Назар. Хто хоче в домовину, виступай на мене. (До Хоми.) Ти чого хочеш?

Хома. Смерті твоєї, злодію!

Назар. Нащо ж ти собаками цькуєш? Возьми сам, коли хочеш.

Хома. Я рук паскудить не хочу. Беріть його! О, пес поганий! Я розірву тебе!

Б’ються на шаблях.

Галя (пада між ними на коліна). Тату, тату! Убий, убий мене! Винна я; я прогнівила тебе... Убий же мене, таточку, та не бери з собою!