Гнат. А був колись, та мохом серце обросло, як той гни­лий нікчемний пень дубовий. Прийде і твоя пора, все згада­єш. (Ласково.) Годі ж тобі, годі! Не дивись так хмарно: да­лебі не полегша. Дурниця все: і товариство, і любов - цур їм! Нема їх на світі. Одні дурні і діти вірять латинським віршам. А лучче поговорим о ділі, а тим часом налетять со­ро­ки чорноброві, вип’єм, пожартуєм і, вір мені, - вся дур із голови вилетить. Я се знаю: мене лихо навчило.

Назар (вставая из-за стола). Та і я ізвідав горе, та нічому не навчився; тебе ж не хочу слухати: ти зліший дявола. (Хочет идти.)

Гнат. Куди ж ти?

Назар. З тобою холодно, піду у пекло погріться.

Гнат. Стривай, ти сам не знайдеш. Я шлях тобі покажу.

Назар. Найду й сам.

Гнат (удерживает его). Ти і справді хочеш іти? Скажений, ти з глузду з’їхав!

Назар. Я нікому не дам себе в обиду і дурного совіту не послухаю. Пусти мене.

Гнат. Насилу прочунявся. Та куди ж ти, навіжений?

Назар (вспыльчиво). Мовчи, а то тут тобі і амінь.

Гнат (не выпуская руки Назара). Так і я зумію, та що потім? З холодним мертвецем у домовину?

Назар. Хоть до чорта у пекло! Пусти мене, я піду у Чигирин до полковника.

Гнат. Чого?

Назар. Уб’ю його!

Гнат. А як не вб’єш, тоді що? Чи не мусиш ублагать його відкинуться від Галі? Га?

Назар. Так чи не так, а я піду.

Гнат. До дявола в гості! Чи не лучче ж, замість пузатого полковника, обняти тонкий та гнучкий стан Галі? Не хмур­ся, та послухай, та роби так, як я тобі скажу, бо ти сьогодні нічого путнього не видумаєш.

Назар. Що дальше?

Гнат (осматриваясь). Чи глухі тут стіни? (Вполголоса.) Ук­радьмо Галю, от і все. Чи добре?

Назар (немного помолчав, жмет руку Гната). Прости ме­не...

Гнат. Ну, що ще?

Назар. Ти певний друг!

Гнат. Ну, об сьому послі. Кажи, так чи не так?

Назар. Так! Я ввесь твій: говори, приказуй.

Гнат. Слухай же. Вона, звісно, виходила до тебе колинебудь пізно вечором у садок, хоть, може, й не одна?

Назар. З ключницею.

Гнат. Суща коханка! Чи не завалявсь у тебе в кишені який червінець?

Назар. Два.

Гнат. Ще лучче. Се ж буде ключниці на сережки, а плахту на словах обіщай. Тільки домовся з нею так, щоб вона про мене не знала, бо жінки наголо всі цокотухи: не для їх ви­га­дано слово мовчати; до того, ще й дорожче запросить.

Назар. Нічого не пожалую, усе віддам, що в мене є. Де тіль­ко ключницю побачу?

Гнат. Вона буде тут. Адже ти чув, як ласка хазяйка Стеху за те, що довго бариться? Гляди ж, зробиш тут усе як треба, а я дожидатиму вас край старої корчми з тройкою до­б­рих вороних. Знаєш, за садком, на старій дорозі?

Назар. Знаю.

Гнат. Сю корчму і днем люде, хрестячись, обходять, а вночі ніхто не посміє; так кращого місця нічого й шукати; тільки порайтесь моторніш.

Назар. А як вона не захоче - що тоді?

Гнат. Хто? Ключниця чи...

Назар. Та й та, й друга.

Гнат. Захочуть обидві, тільки ти зумій согласити. Ключ­ниця за червінця піде колядовать хоть до самого сатани; а Га­ля в одній сорочці піде за тобою на край світа; а як се дуже далеко, так ти спровадь її на Запоріжжя, а там і сам ге­тьман не більший од чабана. Адже ти не виписувавсь із за­порожців?

Назар. Ні.

Гнат. Так якого ж злидня ще хотіть? А хто, пак, у тебе курінним отаманом?

Назар. Сокорина.

Гнат. Знаю! О, голінний, завзятий чоловік! В кірці води дя­вола утопить, не то що в Дніпрі. А! здається, хтось іде.

Назар. О, якби твоє, брате, слово та Богу в уха!

Гнат. Нема нічого на світі легше: тільки повеселій, будь козаком. Мовчи. (Громко.) Ну, вип’ємо ж чарочку за шин­карочку. (Пьют.)