Директор завжди пишався своїм виноградником, що в йому був зібраний з України найкращий цвіт народних шкіл, і тепер був глибоко вражений і схвильований. Можна було сподіватися, що слова свого він додержить.

Жарт кінчався сумно.

Каменотеси перезирнулись і почали стиха поміж себе радитись.

Чи суровий вигляд директора, що його ця подія стурбувала глибше, ніж вони сподівалися, а чи вигляд самих бурсаків, що тепер стояли такі слухняні й покірні,- щось уплинуло на каменотесів, і вони зразу одм’якли.

– Пане директоре!
– виступив один із їхнього гурту наперед.- Що ваші студенти розпустувалися дуже - це правда, тільки того, щоб вони були розбійники - ми не кажемо. І ми прохаємо вас тільки пристрамити їх, посадити в карцер на хліб та на воду, а того, щоб їх зовсім скривдити, щоб вони на нас колись плакалися,- ми на те не согласні.

– Не согласні! Не бажаємо!
– загули всі інші в один голос.

Директор помовчав.

– Хто плямував нашу чесну школу? Хто чинив нічне безладдя? Наперед виходьте!
– звернувсь він далі до вихованців.

Всі мовчали.

– Признавайтеся, бо гірше буде.

– Всі!
– промовив із гурту один голос.

– Як - усі до одного?
– не пойняв віри директор, позирнувши на кращих учнів.

– Всі!!!
– рішуче, з блиском в очах зашумів увесь директорський сад-виноград.

Потупив старий сиву голову, загадався.

Далі зітхнув, вийшов насередину...

Стоять рядочками семінари, пустили очі по долівці. Все примовкло, тільки лунає на всі мури гарний, гучний голос сивого. І чуть у тому голосі і просьбу, і смуток, і докори. Візьмуться іскрою старі очі, насупляться брови та й знову розправляться, і сяє в очах уже журний блиск, а голос оддається щиро та тепло.

І одбивається той блиск журний в молодих очах, що вниз опустились і місця собі не мають.

А серед класу безсоромно, як жива спокуса, прямо перед директором, повивертались Щурові калоші... І боязко одводять од їх семінари очі, щоб не вийшло гріха.

Виговорився директор, і одлягло йому од серця.

– Ну, признавайтеся ж тепер, хто це підняв усю бучу? Кого це обворожила та сама Оксана?
– смутним уже жартом обізвався директор. Якось уже й він довідався про Оксану.

Бурсаки повеселіли.

– Ви, Байда? Ви, Палієнко? Ви, Заверталюк? Верховод? Чилий?
– Допитливо позирав на кождого директор.

Накликані осміхалися.

– Ні,- коротко одповідали стиха.

– Хто ж такий?

Всі шукали очима Щура, а Щура не було - за шафу сховався.

Зрештою - знайшли.

– Ну хто ж там такий - виходьте!
– гукав директор.- Сором ховатися - умів бешкетувати, зумій і відповідь казати.

Щур не одгукувавсь.

– Допоможіть слабодухому!
– промовив до бурсаків директор.

Двоє бурсаків узялись за Щура. Легенько, лагідно, як на операцію, взяли вони Щура під руки й почали виводити із-за дошки перед очі директорові.

– Що таке? Цього бути не мусить! Щур?

Директор не йняв віри своїм очам.

Щур, зціпляючи зуби, мовчки опирався босими ногами об мостину, немов його тягнули до ополонки.

Хлопці кусали губи: од сміху їм рвало груди, виступали на очі сльози, як роса, проте всіма силами кріпились. Щур побачив свою несилу, перестав змагатися, опустив руки, присмирів - стоїть як ягня.

Босий, зігнутий, засоромлений, він здавався ще зовсім хлопчиком, якого недавно спіймали у вишнях.

Довго не зводив директор із його очей, швидко палахкотів та мінився в їх то гнів, то сміх. Далі засяяли вони у його ясним, тихим блиском, і, змірявши Щура од босих ніг до поплутаного чуба, промовив він з невимовним докором:

– І ти, Брут?..

Як бомба розірвалась у класі; по лунких коридорах гучним реготом одгукнулися стіни, немов хто крем’яхами сипнув на їх.

А директор закашлявся і крізь частий кашель сміявся тихим старечим добрим сміхом.

– Чим же вона причарувала вас, юначе, чи намистом із дукачами, чи биндою шовковою?
– спитав Щура уже веселий директор.

Щур мовчав.

– Чи, може, як у тій пісні співають:

сказав він далі, позирнувши на дівчат, і чудово вийшло в старого те слово «оченята» - аж у грудях од їх затремтіло.

– Оксана теж тут,- боязко обізвався хтось із гурту.

Директор почув, кинувся: