Шрифт:
– Як, і вона тут? А де вона, а покажіть-но її мені, а дайте її сюди!..
Оксана стояла спереду, почувши слова директора, зразу затулилась рукавом і кинулась, щоб сховатись у гурті.
Дівчата швидко вхопились за руки, мов грали в кота і в миші,- не пускали.
Тоді Оксана нашвидку закинула за плечі стрічки й вийшла насередину, вклонилась директорові і стала... Зашарілась, як дорогий ліхтар.
Дивиться на неї директор, і помалу-помалу смутком зайнялися його очі - тільки й промовив:
– Ось воно яке зародилося зілля!
Тихо-тихо стало.
Дівчата, каменотеси, бурсаки - всі стояли, очей не одво-дили. Стеребившись на ослін, дививсь через голови бурсаків, служник Яківець - маленький, як Закхей - розкрив рота, завмер. А коло дверей, схилившись на одвірок, оком знавця жіночої краси пильно дивилась на дівчину семінарська куховарка, чорнобрива молодиця, ота азартна на любощі і палка на вдачу Мелася. Палаючи, дивилась, не маючи в собі сили погасити того жалю, що комусь, а не їй отака краса судилася.
Навіть Мошко, сивий бородатий Мошко, що запечалений з ранку до ночі, заклопотаний, що завжди в борошні, в олії, завжди з засмальцьованими рахунками в драних кишенях,- і він забув на хвилину про його вкрадений «магазин» і тягнув уперед через чиїсь плечі свою апостольську бороду, ніяково посміхаючись.
Навіть у його десь там між старим дрантям і мотлохом вишукались і випливали на старі низькозорі очі двоє дорогих сумовитих самоцвітів...
ЗА МУРАМИ
Перед нашими очима, мов у повітрі, висів город-красень, як давній лицар, закований у чари: в шоломах, у кольчугах, у блискучій зброї. По горах між садами розкидав скелі-мури, як сіре каміння в барвінку, золотоверхі церкви. Виблискують, яскряться, як золоті самородки в гранітних скелях, у зелених вітах темні вікна перед вечірнім сонцем, а по затінках між зеленими садами, між сірими стінами загравали вже передвечірні фіолетові тіні.
З ясними зорями, з тихими смутками, в мереживах, у тканках та в тонких серпанках линув до нас за грати весняний вечір.
Обвішано на ніч тюрму замками, сторожа на в’арті - тихо.
Тільки десь на подвір’ї кують ковалі тоненько - чиюсь волю боркають.
Тихо-тихо вітали вечір із-за грат суміжної камери:
Зоре моя вечірняя, Зійди над горою: Поговорим тихесенько В неволі з тобою...І немов розправляючи крила, вирвався чийсь нетерплячий голос із гурту; за ним затріщали інші, як сухе бадилля, розгораючись на вітрі.
Ще хвилина - і криком, як невпинна стихія, полине кудись невільницька туга.
Без слів озивалося залізо - брязнув багнет об грати. І як руками хто здушив за горло співців.
Як у Дніпра веселочка Воду позичає,-вбирали вже тихі задавлені ридання.
Воду позичає,-одчувається, як зітхання, надворі.
З самого рання ув’яз до мене мотив якоїсь пісні. Ходжу по камері, щось думаю, а сам гуду та й гуду безперестану.
А надвечір - усе снується якась казка чи легенда:
«І пішла мати ярами, та пішла вона й тернами, та й сіяла свої жалі поміж травою, й поростали ті жалі гіркими полинами...»
– Мабуть, чи не розкажу я вам, хлопці, що-небудь сьогодні.
Зашуміли хлопці й нашвидку, вхопивши в руки арештантську вечерю, що ліниво жували, розташувавшись на матрацах, збились коло мене, як голодні галенята коло матері.
Любить тюрма всякі оповідання, впивається ними, як чарівною отрутою, аби тільки хоч словом-другим було згадано в них про волю, про степи-простори. Навіть шаблон для цього улюбила: всяке оповідання - це пригода бурлакові, що траплялась йому під час вільних мандрів по світах.
Так, то й так. Посідали.
– Служив я, хлопці, одну зиму у наймах, у городі, в заводі. Зима впала снігом рано, була довга без краю, віяла завірюхами, морозами давила й занудила мене до смутку. Коли гульк-попливли сніги водою. Вийшов я на поля, глянув навкруги - іде весна на ліси та на гори, а із степу - волею пахне.
Як гукну ж я до гаю - до гаю:
«Присягаю зеленому гаю! Як гай розів’ється - робота минеться!»
Не барився гай - швидко розвився, а я - з хазяйського двору, костур під плече, та й лиги - як Макар лозами...