Так я дізнався, що люди з ерцгерцогства Тосканського, герцогств Модени та Парми виганяють геть своїх правителів, так звані папські дипломатичні місії Емілія та Романья виходили з-під контролю папи; всі просили об'єднання з Сардинським королівством; у квітні 1860-го у Палермо відбулися повстанські виступи. Мацціні писав керівникам повстань, що Ґарібальді погодився їм допомогти. Ходили чутки, що Ґарібальді шукає для своєї експедиції людей, коштів та зброї, а бурбонський флот уже курсує в сицилійських водах, аби придушити будь-які ворожі походи.

— Знаєте, що Кавур використовує свою довірену особу на ймення Ла Фаріна, щоб тримати Ґарібальді на припоні?

— Та що ви мелете? Міністр погодився на публічне збирання коштів для закупівлі дванадцяти тисяч гвинтівок саме для ґарібальдійців.

— Хай там як, а поставки заблокували.

— І хто?

— Королівські карабінери.

— Та бути цього не може, не може! Кавур полегшив поставки, а не блокував їх.

— Атож, тільки ті рушниці «Енфілд» виявилися не такими добрими, як гадав Ґарібальді, з тим старим залізяччям герой щонайбільше може полювати на жайворонків.

— Мені казали люди з королівського палацу, — і не просіть, щоб я назвав їхні імена, — що Ла Фаріна дав Ґарібальді вісім тисяч лір та тисячу гвинтівок.

— Авжеж, але мало б бути три тисячі, бо дві з них прибрав собі правитель Ґенуї.

— Чому Ґенуї?

— Бо ви ж не хочете, щоб Ґарібальді їхав до Сицилії верхи на віслюкові. Він уже підписав угоду на закупівлю двох пароплавів, які відійдуть з Ґенуї чи її околиць. І знаєте, хто виступив поручителем боргу? Масони. Зокрема, ґенуезька масонська ложа.

— Та яка там у біса ложа! Масонів вигадали єзуїти.

— Мовчіть уже, він бо ж масон, це не таємниця.

— Glissons! [114] Я знаю з надійного джерела, що на підписанні контракту були присутні (тут оповідач починав шепотіти) адвокат Рікарді та генерал Неґрі ді Сенфрон [115] .

— А хто ж тоді Джандуя? [116]

— А ви не знаєте (його голос став тихим-тихим)? Це ж керівники секретної служби, чи то пак краще сказати, Служби вищого політичного нагляду, котра є інформаційною службою голови ради міністрів… Крім того, що вони масони, у їхніх руках справжня влада, з ними рахуються більше, ніж з прем'єр-міністром.

— Невже? Отже, можна належати до секретної служби й водночас бути масоном, і це навіть на користь.

П'ятого травня стало загальновідомо, що Ґарібальді зі своєю тисячею добровольців вийшов у море й прямує на Сицилію. П'ємонтців серед них було не більше десятка, інші були іноземці, чимало адвокатів, лікарів, фармацевтів та приватних власників. Простих людей небагацько.

Одинадцятого травня ґарібальдійці висадилися в Марсалі. А куди ж дивилися бурбонські моряки? Перелякалися двійко британських суден, що стояли у порту офіційно для того, щоб захищати добро своїх співгромадян, котрі мали в Марсалі процвітаючу торгівлю благородними винами? Та хіба вони не прийшли на допомогу ґарібальдійцям?

Коротше кажучи, за кілька днів Ґарібальдійська тисяча (народ уже прозвав їх саме так) розгромила Бурбонів у битві при Калатафімі [117] , збільшивши свою чисельність завдяки місцевим добровольцям, і Ґарібальді проголосив у Сицилії диктатуру, керуючи від імені короля Вітторіо Еммануеле, і до кінця травня Палермо вже завоювали.

А Франція, як же на це Франція реагувала? Франція, здавалося, пильно спостерігала за подіями, але один француз, Александр Дюма, котрий уже зажив слави більшої за Ґарібальді, зі зброєю та грошима на борту свого власного корабля «Емма» вже поспішав пристати до визволителів.

А в Неаполі бідолашний король обох Сицилій, нажаханий тим, що подекуди Ґарібальді вже взяв гору, бо королівські генерали зрадили короля, поспішав відновити скасовану ним же конституцію 1848 року, але вже було запізно, й у його столиці теж уже назрівали народні повстання.

І саме у перших числах червня я отримав цидулку від кавалера Б'янко, в якій мене просили чекати опівночі того ж дня на екіпаж, що забере мене просто від дверей мого кабінету. Зустріч мені призначили незвичайну, але передчуваючи, що буде дуже цікаво, я опівночі, обливаючись потом від літньої спеки, яка тими днями спала й на Турин, чекав біля дверей своєї контори. За мною приїхав закритий екіпаж з фіранками, правив ним незнайомець, який одвіз мене в якесь місце: як мені здалося, знаходилось воно недалечко від центру, більш того, у мене склалося враження, що екіпаж кілька разів проїхав одним і тим самим маршрутом.

Екіпаж зупинився у напіврозваленому дворищі старого багатоквартирного будинку, який був суцільною пасткою з розхлябаних перил на сходах. Мене провели крізь маленькі дверцята, потім коридором до широких дверей, за якими ховався дім зовсім іншого штибу із широчезними парадними сходами. Втім, ми піднялися не ними, а маленькими східцями в глибині під'їзду, потрапивши у кабінет зі шпалерами з дамаської тканини, великим портретом короля на дальній стіні кімнати й столом, застеленим зеленою скатертиною, за яким сиділо четверо чоловіків; один з них, кавалер Б'янко, представив мене решті присутніх. Руки ніхто не подав, лише кивнули головою.