До околиць Лувра, через острів Сіте, неважко було дістатися, та проминувши церкву Сен-Жермен-л'Осеруа, я побачив дещо, що, відверто кажучи, мене трохи здивувало. Я зауважив чоловіка та жінку з дитиною, що зовсім були не схожі на втікачів із завойованих барикад; я побачив, як купка п'яних brassardiers, котрі, вочевидь, святкували взяття Лувру, намагалися відтягти чоловіка від жінки, яка, ридаючи, щосили вчепилася в нього. Потім їх усіх трьох приставили до стіни й зрешетили кулями.

Я намагався йти лише поміж регулярних вояків, яким я мав змогу проказати пароль, потім мене відвели до кімнати, де кілька чоловік утикали кольоровими гвіздками велику карту міста. Побачивши серед них Лаґранжа, я покликав його. До мене повернувся добродій середнього віку, котрий мав цілком пересічну зовнішність (гадаю, якби мене попросили описати його, я б не згадав жодної прикметної риси), і, не подавши мені руки, ґречно привітався:

— Гадаю, ви — пан Симоніні. Мене звати Ебутерн. Віднині всі справи, які пов'язували вас з паном Лаґранжем, вестимете зі мною. Знаєте ж бо, навіть у державні спецслужби потрібно вливати свіжу кров, тим паче, наприкінці війни. Мсьє Лаґранж заслужив на гідну пенсію і, можливо, наразі рибалить десь із вудкою, подалі від цього гидкого безладу.

Наразі ставити питання було невчасно. Я розповів Ебутерну про тунель від рю Ассас до «Червоного Хреста», а той сказав, що конче необхідно провести операцію саме у тих місцях, бо долетіла звістка про те, що, очікуючи на прибуття урядової армії з півдня, комунари збирають чималеньке військо. Тож він наказав мені йти у винний льох, адресу якого я йому надав, і чекати там на невеличкий загін brassardiers.

Я вже збирався неспішно прогулятися від Сени до пагорба Монпарнас, аби дати змогу Ебутерну прийти до місця призначення першим, коли раптом, ще з правого берега, зауважив трупи двадцяти розстріляних людей. Напевно, вони померли зовсім недавно й, здавалось, були різного віку й походили з різних прошарків суспільства. Серед них був парубок із трохи роззявленим ротом і клеймом пролетарія, а поряд — зрілий кучерявий буржуа з добре доглянутими вусиками, що схрестив руки на ледь зім'ятому жилеті; недалечко лежав чоловік з обличчям, як у артиста, а поруч — ще один, котрого годі було впізнати, бо замість лівого ока у нього була чорна дірка, а навколо голови було намотано рушника: може, якась жаліслива душа чи, навпаки, безсердечний любитель порядку захотів зв'язати продірявлену хтозна-скількома кулями голову, яка вже не трималася купи. Поряд лежала жінка, яка, мабуть, колись була красунею.

Вони лежали під травневим сонцем, а над ними, приваблені запахом бенкетувань, кружляли перші весняні мухи. Здавалося, їх було обрано навмання, аби лишень комусь догодити; їх розклали на тротуарі, аби звільнити шлях, яким наразі проходила група урядових солдат, котрі тягли за собою гармату. Тієї миті в їхніх обличчях мене вразило лиш одне: безтурботність. Вони лежали там, ніби прийнявши вві сні долю, яка їх поєднала.

Дійшовши до кінця ряду, я побачив останнього страченого, й риси його обличчя вразили мене. Він лежав віддаля, ніби його поклали до інших пізніше. Його обличчя було вкрите кров'ю, що запеклася, але я відразу ж упізнав у чоловікові Лаґранжа. Спецслужби почали вливати нову кров.

Я не якась там тендітна баба, адже навіть зміг відтягти труп абата у каналізацію, але це видовище мене збентежило. Й не тому, що я жалів Лаґранжа, радше тому, що таке могло трапитися зі мною теж. Досить лише зустріти на Монпарнасі когось, хто впізнає в мені людину Лаґранжа, і краще б то був версалець, а не комунар, однак і той, й інший мали б достатньо приводів, щоб ставитися до мене з недовірою, а то були часи, коли, якщо тобі не довіряють, тебе пристрелять.

Розраховуючи на те, що там, де ще палають громадські будівлі, навряд чи досі залишатимуться комунари, а урядовці ще не патрулюють територію, я насмілився проминути Сену, аби пройти всією рю де Бак і вийти на поверхню на станції «Червоний Хрест». Звідти я мав змогу відразу зайти на покинутий склад і пройти решту шляху під землею.

Я боявся, що на станції захисна система завадить мені дістатися моєї багатоквартирки, але я помилявся. Подекуди на порогах стояли групи озброєних вояків, що чекали на накази, із вуст у вуста передавали звістки, які суперечили одна одній, адже ніхто не знав, звідки прибудуть урядовці, хтось ліниво збирав і розбирав невеличкі барикади, змінюючи в'їзд на вулицю відповідно до найсвіжіших повідомлень. Прибувала численна група гвардійців, і чимало мешканців того буржуазного кварталу намагалися переконати вояків не вдаватися до марного героїзму, мовляв, версальці теж наші співвітчизники, та ще й республіканці, і Тьєр обіцяв амністію всім комунарам, які здадуться…

Вхідні двері багатоквартирки були ледь прикриті, тож я, увійшовши, гарненько замкнув їх за собою. Спустившись у гамазею, зійшов нижче у льох і, прекрасно орієнтуючись у тунелях, дістався Монпарнасу. Там я зустрів з тридцять brassardiers, які дорогою назад ішли за мною слідом, з гамазеї вони рушили по деяких квартирах, аби позалякувати мешканців, та натомість їх радо зустріли добре вбрані добродії, котрі ще й показали, з яких вікон краще видно перехрестя. Саме у цю мить на перехрестя, з боку рю дю Драгон, в'їжджав верхи на коні офіцер, везучи наказ усім стати до бою. Вочевидь, за наказом слід було укріпити позиції, очікуючи атаки з рю Севр чи з рю Шерше Міді, тож на розі вказаних вулиць комунари вже збирали камені з бруківки, аби звести чергову барикаду.

Поки brassardiers розходились до вікон, я подумав, що лишатися там, куди так чи інакше колись долетять кулі комунарів, недоречно, тож, ще коли на вулиці панувала страшна метушня, я повернувся на склад. Знаючи траєкторію, за якою летітимуть кулі з вікон, я причаївся за рогом рю дю В'є-Коломб'є, аби у разі небезпеки непомітно вислизнути геть.

Більшість комунарів, зводячи барикади, відклали свою зброю, тож стрілянина з вікон захопила їх зненацька. Згодом вони опанували себе, хоч досі не розуміли, звідки їх обстрілюють, тож почали палити на рівні людського зросту у бік в'їзду з рю дю Ґреней та рю дю Фур. Тому мені довелося податися назад на випадок, якщо почнуть стріляти й по рю дю В'є-Коломб'є. Потім хтось уторопав, що вороги стріляють з гори, і почався обмін кулями з перехрестя по вікнах будинків і навпаки, от тільки урядовці чудово бачили, куди стріляти, й цілилися у натовп, а комунари досі не розуміли, по яких вікнах цілити.