От трясця, ці єзуїти кмітливіші за Ебутерна, Лаґранжа та Сенфрона, знають усе й про кожного, їм зовсім не потрібні таємні спецслужби, бо вони самі собі таємні спецслужби, вони мають своїх братів у кожному куточку світу й чують усе, що кажуть кожною мовою, яка з'явилася на світ після падіння Вавилонської вежі.

Після подій, пов'язаних з Комуною, геть усі у Франції, навіть антиклерикали, пройнялися релігією. Йшла навіть мова про те, щоб звести на Монмартрі храм на знак загальної спокути за ті трагічні дні безбожництва. Отже, коли всі захопилися реставрацією, тоді треба стати гарним реставратором.

— Гаразд, падре, кажіть, що від мене потрібно.

— Підемо далі за твоїм сюжетом. По-перше, цей Ґодше продає таємну зустріч рабинів своїми силами, тому треба створити ще одну версію, ще більш дивовижну й яскраву, а по-друге, треба поставити Ґодше у таке становище, щоб він більше не міг поширювати свій варіант.

— І як же я зможу контролювати того фальсифікатора?

— Я попрошу своїх німецьких братів не зводити з нього очей, а згодом — нейтралізувати його. Наскільки ми обізнані щодо його життя, у ньому є чимало приводів для шантажу. Ти маєш скласти ще один документ про зустріч рабинів, зрозуміліший, з більшою кількістю посилань на сучасні події у політиці. Перечитай пасквіль Жолі. Треба, так би мовити, витягти на світ Божий єврейський макіавеллізм, а також їхні плани щодо того, як занапастити Штати.

Потім Берґамаскі додав, що для того, щоб зробити розмову рабинів більш правдоподібною, варто приплести туди розповідь абата Баррюеля, а надто — листа, якого написав йому дід Симоніні. Він спитав, чи ще зберіг Симоніні копію дідового листа, яка б чудово згодилася за оригінал, отриманий падре Баррюелем.

Копія листа знайшлася на дні комода у маленькій дідовій скриньці ще тих часів, і Симоніні зажадав від падре Берґамаскі винагороди за такі неоціненні дані. Єзуїти — скнари, але падре був змушений співпрацювати. І ось у липні 1878 року у виданні «Contemporain» надрукували спогади падре Ґрівеля, котрий був довіреною особою отця Баррюеля, більшість інформації Симоніні дістав не пише з дідового листа, а й з інших джерел. «Про празький цвинтар напишемо потім, — казав падре Берґамаскі. — Якщо певні вибухові новини подавати за одним разом, після початкового ажіотажу, читачі про все забудуть. А такі новини треба смакувати, й тоді кожна нова звістка збурить спогади про попередню».

Створюючи документ, Симоніні не приховував свого задоволення від rep^echage [225] дідового листа, а пройнявшись зухвалістю, ніби переконався, що, роблячи те, що він робить зараз, він, по суті, точно виконує заповіт.

Симоніні з охотою взявся прикрашати розмову рабинів. Пильніше вчитавшись у твір Жолі, він зауважив, що на автора не так сильно вплинув Сю, як гадав Симоніні, коли вперше читав цю книгу, приписавши своєму Наполеону-Макіавеллі інші ниці вчинки, які, здавалось, вигадані саме під євреїв.

Поєднуючи документ в одне ціле, Симоніні усвідомив, що він надто яскравий і занадто розлогий: добра змова євреїв уразить ревних католиків, якщо в ній неодноразово згадуватимуть про замір зіпсувати мораль, ба навіть можна запозичити у Ґуґено де Массо ідею про фізичну вищість євреїв, чи взяти брафманівські правила, як скористатися нажитками християн за допомогою лихварства. А ось республіканці збентежаться, почувши про пресу, яку контролюють щодень сильніше, а підприємців та дрібних банківських вкладників, які ніколи банкам не довіряли (суспільна думка вже обізнана з виключно єврейськими страшезними статками), за живе візьме звістка про економічні наміри міжнародного клану юдеїв.

Отож мало-помалу в голові Симоніні заснувала думка, яка, хоч він того й не усвідомлював, була надзвичайно єврейською та кабальною. Не потрібно складати одну історію про празький цвинтар та вигадувати один варіант бесіди рабинів, а треба скласти декілька варіантів: один для курії, один для соціалістів, ще один для росіян, інший для французів. І не треба загодя робити шаблони для бесід, просто зробити все на окремих аркушах таким чином, щоб, скомпонувавши їх по-різному, виходила та чи інша розмова: тоді можна було б продати кожний примірник різним покупцям, залежно від потреби, кожному своє. Загалом, для гарного нотаріуса це все одно, що запротоколювати різні депонування, свідчення чи зізнання, які потім пропонують адвокатам, аби ті могли вести захист щораз по-різному. Отже, Симоніні почав складати свої записи як Протоколи, пильненько слідкуючи за тим, щоб падре Берґамаскі був у курсі, позаяк для святого отця він відбирав тексти, які якнайбільше стосуються релігії.

Симоніні завершує свою коротку розповідь про тогочасну роботу надзвичайно цікавим зауваженням: наприкінці 1878-го він радо відзначив, що зник і Ґодше, якого, вочевидь, придушило пиво, котре він жлуктив щодень більше, і бідолашний Жолі, що, як завжди у розпачі, прострелив собі голову. Мир душі його, він, урешті, був непоганою людиною.

Можливо, на пам'ять про дорогого покійного автор щоденника надто розтягував свою розповідь. Коли він пише про це, його почерк стає плутаним і сторінка обривається. Значить, він заснув.

Проте, прокинувшись наступного дня майже надвечір, Симоніні зауважив у своєму щоденнику кілька нотаток абата Далла Пікколи, який, потрапивши якимсь незбагненним чином до кабінету сьогодні вранці й прочитавши записи свого альтер еґо, поспішив вписати кілька моралізаторських уточнень.

Яких уточнень? Наш капітан Симоніні, котрий, якщо не намагався дуже вправно стерти з пам'яті згадку про це, то напевне був не в змозі пригадати все, як слід, не мав би так дивуватися смерті Ґодше та Жолі.