Трохи тремтячи, я, взявши в руку лампадку, пройшов коридором. Якщо Далла Піккола — то не я, розмірковував я, тоді я міг би наткнутися на нього у кінці коридору, може, навіть він теж ніс би перед собою каганець… На щастя, я нікого не зустрів. У глибині коридору висіла сутана.

Одначе, одначе… Якщо Далла Піккола, повернувшись з Отьой і повісивши сутану, пройшов коридором аж до моїх апартаментів і впевнено завалився у моє ліжко, то, значить, у цю мить він мене згадав і знав, що він може спокійнісінько заснути поруч мене, ніби він спить поруч себе самого, позаяк ми з ним — одне ціле. Отже, лягаючи спати ввечері, Далла Піккола знав про існування Симоніні, тоді як прокинувшись наступного ранку, пан Симоніні гадки не мав, що він — абат Далла Піккола. Ніби спочатку пам'ять утрачає Далла Піккола, потім вона до нього повертається, він засинає зі спогадами, передаючи своє знепам'ятство пану Симоніні…

Безпам'ятство… Це слово, що означає відсутність спогадів, ніби утворило прогалину у поволоці забутих мною часів. Більш як десять років тому я говорив про знепам'ятних у «Маньї». Саме там ми мали про них розмову з Бюро та Бурю, з дю Мор'єром та з тим лікарем-австрійцем.

25 березня 1897, на світанку

«Ше Маньї»… Пригадую, що дуже небайдужий до гарної кухні і що у тому ресторанчику на рю Контрескарп-Дофін не брали більше десяти франків з носа і наїдки там цілком відповідали ціні. Та хіба ж находишся щодня у «Фойо»? Раніше, аби віддаля подивитися на відомих літераторів, таких як Ґотьє чи Флобер, а також на того змарнілого польського піаніста на утриманні однієї дегенератки, котра бігала у підштаниках, багато хто ходив до «Маньї». Якось я зазирнув туди, але відразу ж ушився. Митці, навіть віддаля, — люд нестерпний, вони повсякчас озираються навкруги, аби переконатися, що їх упізнають.

Пізніше, коли до «Маньї» більше не приходили «величні», перебравшись до ресторанчика «Br'ebant Vaichette», що на бульварі Пуасоньє, де їжа була краща, хоч і брали за це дорожче, та було зрозуміло, що carmina dant panem [33] . А коли заклад, так би мовити, очистився, я почав час від часу навідуватися туди й ходив до нього аж до початку вісімдесятих.

Я помітив, що «Маньї» навідує багацько науковців, відомих хіміків, таких як Бертло [34] , а також чимало лікарів з клініки «Сальпетрієр» [35] . Звісно, до клініки звідти не рукою подати, але, ймовірно, ті лікарі віддавали перевагу коротенькій прогулянці Латинським кварталом, а не обідові в загиджених gargottes [36] , куди приходили попоїсти родичі пацієнтів. Послухати розмови лікарів завжди цікаво, адже вони розповідають про чужі хвороби, а у «Маньї», аби перекричати навколишній галас, відвідувачі аж дерли горлянку, та якщо ваші вуха вже призвичаїлися, то у тих розмовах завжди можна вихопити щось цікавеньке. Прислуховуватися — зовсім не означає намагатися дізнатися про щось конкретне. Все, навіть найменша дрібничка, колись може прислужитися. Якщо ти про щось знаєш, то важливо, щоб ніхто інший не знав, що тобі про це відомо.

Та якщо письменники й художники завжди сиділи за столом разом, то науковці, як і я, обідали наодинці. Одначе, кілька разів опинившись за сусіднім столиком, починаєш знайомитися. Найперше я познайомився з лікарем дю Мор'єром — такий осоружний чолов'яга, що починаєш питати себе: як психіатр (а то був саме психіатр) з такою бридкою пикою може викликати довіру у своїх пацієнтів? Він мав злостивий і заздрісний вигляд, як людина, що вважає себе завжди другим. Насправді ж дю Мор'єр очолював у Венсенні клініку для людей з хворими нервами. Однак його лікувальний заклад ніколи не заживе такої слави й не матиме таких доходів, як клініка найвідомішого психіатра, лікаря Бланше, навіть попри саркастичні розповіді дю Мор'єра про те, що тридцять років тому в тій клініці лікарі долікували такого собі Нерваля [37] (на його думку, досить талановитого поета) до самогубства.

Інші двоє лікарів, з якими я потоваришував за обідом, були Бюро та Бурю [38] — двійко непересічних особистостей, схожих на братів-близнюків: вони завжди були вдягнені в чорні, майже однакового крою костюми, й обидва носили майже однакові чорні вуса і мали гладенько виголене підборіддя й завжди трохи брудненькі комірці, бо були в Парижі проїздом, адже проходили науку в медичній школі Рошфора і приїздили до столиці лише на кілька днів на місяць, аби подивитися на експерименти лікаря Шарко.

— Як же ж то сьогодні немає порею? — одного дня роздратовано горланив Бурю.

А Бюро й собі обурено:

— Немає порею?

І поки офіціант вибачався, я встряв у розмову з-за сусіднього столика.

— А я віддаю перевагу козлобороднику. Мені він смакує краще за порей, — а потім, усміхаючись, узявся наспівувати: «Tous les vegumes, — au clair de lune — 'etaient en train de s'amuser — et les passants les regardaient. — Les cornichons — dansaient en rond, — les salsifis — dansaient sans bruit…»

Врешті, я переконав їх, і вони замовили salsifis [39] . Саме з цього моменту двічі на місяць повелася сердешна традиція.

— Бачте, пане Симоніні, — розтлумачував мені Бурю, — лікар Шарко глибоко вивчає істерію — форму неврозу, що має найрізноманітніші психосоматичні, сенсорні та вегетативні прояви. Колись її вважали властивою лише жінкам через розлади у роботі матки, але Шарко дійшов висновку, що істеричні прояви є однаковими в обох статей і можуть включати в себе параліч, епілепсію, сліпоту чи глухоту, утруднене дихання, порушення мовлення та ковтання.

— Мій колега, — втрутився Бюро, — не зазначив, що, за словами Шарко, він провадить терапію, яка цілковито виліковує ці симптоми.

— Я саме збирався про це розповісти, — виправдовувався Бурю. — Шарко обрав метод гіпнозу, який ще донині був забавкою шарлатанів штибу Месмера [40] . Пацієнти під гіпнозом мають згадати події, які спричинили істеричний напад, і, усвідомивши їх, видужати.

— І вони видужують?

— От в цьому й увесь фокус, пане Симоніні, — мовив Бурю. — На наш погляд, усе, що відбувається у «Сальпетрієр», радше тхне театральним видовищем, ніж психіатричним лікуванням. Домовимось не ставити під питання непомильні здібності маестро як діагноста…