— Ти, сину, справив мені таку велику, несподівану радість, що моє серце до мене кричить: «Не може бути інакше!».

Бо те, сину, що ти зробив — то божа й людська хвала. Це, розумійте, добрі діти, щось таке, що, уважайте, я, простий хлоп, не вмію того словами сказати. Для того хай за мене дзвони скажуть! Ну, біжи, біжи, Миколо, ан, цвай, драй!

Аж коли мавка сказала, щоби Микола послухав батька, він побіг на дзвіницю.

Тепер старий Куценко почав дякувати граф'янці і сказав, що Іван вийшов в люди завдяки їй. Коли мавка це перечила, старий відповів:

— Уважайте, ясна панно граф'янко, як це було — от, хай сам Іван скаже. Він не хотів слухати нікого, ні директора гімназії, ні професорів, ні мене, ні матері, лиш вас послухав. Та й не диво, бо ви, ясна панно граф'янко, подібні, вибачте, до молоденької божої матері на образі в моїй хаті.

Мавка засміялась і вже мала відповісти, але батько й Іван запросили її до хати.

Мати ще не вернула з поля, тільки сама Маруся поралася в хаті і була в розпуці, як панну граф'янку прийняти. Коли мавка ввійшла всередину, Маруся вхопила її за руку, поцілувала, посадила її біля стола і, станувши перед кухнею, закрила запаскою очі та почала плакати. На питання мавки Маруся відповіла:

— Я не знаю, паннунцю, чим і як вас прийняти... Не маю ні одної золотої ложечки для вас, ані...

Мавка закликала радісно:

— Але ж, Марусю! І через те плакати?

XXVIII

Нараз — крізь відчинене вікно вдарив усіх у хаті нагальний, ревучий, а проте мелодійний і могутній, голос дзвонів. Так потряс повітрям, що листки калини, яка росла перед вікном, захиталися легенько. Чим довше тривав їхній гомін, тим більше змінялася постать старого Куценка. Його голова, досі все похилена, почала поволі підноситись догори, на його обличчі розливалася ясними хвилями радість, яка переходила у захоплення. Він кілька хвилин слухав поважно, опісля показав пальцем у напрямі вікна, глянув на Івана і на мавку і прошептав таємно:

— Чуєте?..

Звернув очі на образ божої матері й перехрестився тричі. Глянув на мавку й на Івана з найбільшою пошаною та подивом. Перед його душею промайнули блискавицею три роки важкої долі батька й сина, й батько запитав тепер радше себе, ніж других:

— І звідкіля те все прийшло?.. І що далі буде?.. Великий боже!

Іван і мавка зауважили зворушення батька і дивилися на нього самі схвильовані, тим більше що голос дзвонів заточував чимраз голосніші кола і торкав душу нагальним і сердечним, а при тому загадковим голосом, неначе походив від дзвона незнаної майбутності...

Нараз батько, глянувши на образи, став кулаком, неначе тараном, бити себе в груди і, звернувшись до Івана і до мавки, закликав розкаяним голосом:

— Сину... і ви, ясна панно... вибачте мені, бо я великий грішник...

Іван обняв батька, легенько його поклепав по плечах і говорив до нього м'яко:

— Тату, ми всі грішні. Не згадуйте того, що ми всі вже давно забули.

Вже сонце заходило, як Іван вийшов з мавкою, щоб одвести її додому. На прохання старого мавка обіцяла прийти на празник, який старий задумував справити з приводу матури сина.

Батько ходив тепер сам по подвір'ю, заслуханний у гомін дзвонів. Здавалося йому, що їхній голос котиться до нього зі щораз більшою силою і сколихує не тільки його душу, але торгає за чуби дерева, б'є землю, будить небо. Від того гомону ішли старому мурашки по спині, і він чув, що якісь могутні крила поривають його, щоб кинути його бозна-куди. В таку хвилину батько приставав у ході й говорив сам до себе:

— Нема що казати. Микола добре дзвонить.

А коли повітря принесло йому всю силу голосу і батькові здавалося, що металевий гомін навіть і мертвих розбудить, тоді захоплено він кликав:

— А нехай же його!.. Добре дзвонить!

Кінець першої частини

Частина II

І

Празник, що його сьогодні старий Куценко справляє з приводу матури свого сина, стався подією в селі. По-перше, все село не могло вийти з дива, яким це чином старий Куценко, що зі скупості вигнав сина з хати, тепер так розщедрився, що цілу громаду запросив на празник? По-друге: де і як він помістить, і як та чим прийме всіх гостей?

Адже це, мовляв, не такі собі звичайні-от хрестини чи весілля, поминки або толока, на котрі зійдеться трошки людей, трошки собі вип'ють, трошки з'їдять або ні, трошки забавляться, та й на тім кінець. Тут, пане добродію, велика гонорова справа. Як же ж ту гонорову справу поладнати навіть такому багачеві, як старий Куценко, коли на його обійстя увалиться тьменна тьма людей, наставиться до нього тьменна тьма ротів? Їй-богу, замість гонору готова з того всього вийти якась нова халепа, замість паради — сміх і хрія.