Що ж він, Іван, дасть у заміну мавці за її любов до нього?..

Хвилинами здавалося Іванові, що буде добре, як її любов до нього стане лиш недовгою химерою аристократки.

Або буде добре, як він хоч би й завтра утече в світ за очі, щоби не дожити того дня, коли вона до нього скаже:

— Ти мені вже набрид...

Така його утеча в світ, йому дала б оце одне добро, що він від неї не почув би тих страшних, убивчих слів...

А найважніше: світ не видавався би йому такий страшенно чорний, бо він скитався би по нім із полум'ям мавки — мрії у своїй душі...

Одначе зараз же Іван лякався отаких думок.

«Від неї утікати? Ні! Ніколи! А як вона сама мене відкине?.. Що ж тоді?»

На другий день після першого цілунку мавка запитала Івана в лісі:

— Чого так посумнів?..

— Важко знести тягар горя, та ще важче подвигнути безмір щастя.

Мавка пригорнулась до Івана й обняла його за шию. З того моменту вони почали собі «тикати».

— Твій вірш про дівчину-гомін і вірш «Ти і я», за який я тебе поцілувала, свідчать про твій великий поетичний талант. Я горда за твій талант і хочу стати твоєю музою, щоб ти міг написати геніальний твір.

Іван закликав одушевлено:

— Моя душе, моя музо, ти дійсно будиш у мені талант, про який мені не снилося ніколи. Та мене у землю втоптує ота жахлива дійсність, що коли ти, під суспільним оглядом, є небом, що на землю впало, то я собі ніщо, ледащо. З надмірної любові до тебе, прошу тебе: позволь мені приготовити несподіванку для тебе і з тією метою поїхати завтра до Львова...

— Невже ти мені не скажеш, яка це несподіванка?..

— Яка ж би то була несподіванка?

XXV

Щойно після двотижневого побуту у Львові Іван вернувся до своєї хатки в лісі. Було це пополудні. Мавка вже сиділа біля хатки, виглядаючи його. Коли побачила Івана, радісно стрибнула й побігла до нього, мов ласичка.

Нагло зупинилася й закликала:

— Лісовику, що це?.. Чорний елегантний стрій, лискучий ковнірець... шовкова краватка-метелик... Ти виглядаєш, наче принц із казки, і як натхнений поет. А проте я гніваюся на тебе.

Невже ти мусив задля цієї несподіванки для мене кинути мене аж на два тижні?..

Іван усміхнувся:

— Ні, моя музо, не це несподіванка. Признаюся: мені забракло фантазії. Тому вибач мені, що я не був у силі на що інше здобутися, лиш на оці книжки.

Тут Іван передав мавці гарно оправлені томи Шевченкового «Кобзаря» і дуже гарне видання Шекспіра.

— Це для мене дуже мила річ, але і вона не в силі виправдати твойого аж двотижневого перебування у місті. Іване, я на тебе дуже гніваюся...

Іван усміхнувся загадково і сказав:

— І досі є за що... Однак тепер... Прошу прочитати оцей документ.

Мавка скоро взяла документ у руки та читала: «Свідоцтво зрілості.

Іван Куценко, вік 24 роки, здав гімназійний іспит з відзначенням».

З рук мавки упав документ на землю. Мавка глипнула на Івана зчудованими очима, опісля підняла папір й сховала у викрій на грудях.

Пригорнулася до нього, обняла за шию й, дивлячись йому сердечно-ніжно в очі, клопітливо обізвалася:

— Іванчику, скажи мені… як виглядає поцілунок з відзначенням?

— Не знаю,— сміявся Іван.

— В такім випадку, як це ти матуру здав з відзначенням?.. — жартувала мавка.— Взагалі розкажи мені з самого початку, як тебе допустили до матури?

Іван коротко розказав:

— Знаєш, моя музо, я їхав до Львова з почуванням людини, котра, як це кажуть, поривається з мотикою на сонце.

Я ніколи не був би зважився навіть думати про щось подібне, але причина, чому я впав на таку думку й виконав її, не залежала від мене, лиш находиться поза мною.

— Де ж ця причина? — цікавилася мавка.

Іван усміхнувся:

— Вона тут... Називається втілена краса, доброта і мудрість: моя весна-мавка.

Мавка засміялася.

— Коли директор гімназії мене побачив, зараз мене пізнав і дуже зрадів, як довідався, що я хочу сісти до матури.

Якраз на другий день мав розпочатися письмовий іспит зрілості. І хоч я не мав усіх документів, він допустив мене до іспиту. Дванадцять днів пізніше я сів до усної матури.

Велике вражіння зробила моя відповідь при іспиті з української літератури на питання: «Що це таке поезія?»

Я хотів відповісти шаблоново, як воно стоїть у шкільних підручниках.

Але в тій хвилі явився переді мною твій образ. Твої очі усміхалися до мене, а твоє золоте волосся чародійно-творчими проміннями ввійшло у мою душу, а твої уста і вся твоя постать говорили так до мене: