— Вона прийде до тебе, Іване, і я хочу тебе приготовити на її прихід... Вона тебе спитає: «Чи кохаєш мене, Іване?..» Отже, уважай, Іванчику: одно твоє «ні» буде причиною її негайної смерті... Для того ти не смієш так їй відповісти...

Іван дивувався щораз більше:

— Що ж мені зробити?.. Адже я не можу зрадити своєї нареченої.

— Пожди, Іване, я щось видумаю, щоб не було зради і не було смерті...

Степанія сховала своє обличчя в долонях і хвильку важко думала. Опісля обізвалася з повагою, достроєною до питання зради й смерті:

— Я вже маю спосіб на рятунок...

— Який?.. — цікавився Іван.

— Мусиш, мій коханий Іване, для відвернення її самогубства їй сказати, що її кохаєш теж...

— Неможливо, пані, це ж буде зрада та неправда.

— Іване, ти балакаєш, як непрактичний молодий ідеаліст. У житті так мусить бути: коли неправда й зрада в силі вирятувати життя шляхетної людини, то хай живе неправда й зрада!

— Пані, я не можу поклонятися такій засаді, бо зрадою уб'ю життя моєї нареченої.

— Отже, ти, Іване, як розв'язуєш оце важке питання?..

— Ось як, пані: коли б мала згинути або моя мила, або ця дивна ваша приятелька, то хай живе моя мила й хай гине ваша приятелька.

— Йване, ти жорстокий, ох, ти жорстокий!..

Тепер Степанія знов затулила своє обличчя руками і хвилину так сиділа нерухомо, задумана глибоко. Опісля глянула на Івана з блисками таємного вогню в очах і з виразом непохитної рішучості та знов промовила:

— Іване, тепер я подам останній і єдиний спосіб, як вирятувати оцю людину, це моє друге «я» від заглади. Але мусиш мені обіцяти словом честі, що послухаєш моєї ради...

— Послухаю, наскільки цей ваш спосіб виключить зраду на особі моєї милої.

— Запевняю тебе, Іване, що тут не буде ніякої зради...

— Отже: давай слово честі!

— Даю слово честі,— вимовив Іван.

— Знаєш, Іване, ця шляхетна та нещасна аристократка дуже скромна, що є рідкістю у нас, аристократів. Крім того, я її ще намовлю, щоб вона задовольнилася не пожежею, а тільки дрібнесенькою іскрою кохання...

— Що це за іскра кохання?.. — чудувався Іван.

— Ти, Іване, спасеш її життя найдешевішим способом на світі...

— Яким?.. — запитав Іван.

Степанія кинула на Івана блудні вогники своїх очей і застогнала:

— Ти даси їй один, одинокий, гарячий цілунок...

— Це теж буде зрада,— відповів Іван.

— Ні, любий хлопче. Та коли б ти дійсно уважав спасення доброї людини одним лиш поцілунком зрадою, то хіба ти був би божевільний. Але з тебе мудра людина. Це одно. Друге: ти дав слово честі...

— І ви переконані, пані, що той цілунок вирятує вашу приятельку від смерті?..

— Цілком певна, Іване. Твій цілунок буде для неї сонцем, яке аж до могильної дошки освітлюватиме холодну темінь її життя.

— А як вона, прошу пані, не задовольниться тим одним сонцем, а тільки схоче їх десять, тисячу й так далі?.. Бо іскра й цілунок подібні до себе: одно і друге викликує вогонь: вогонь-пожар, а пожар росте й хотів би навіть весь світ запалити.

Степанія закликала захоплено:

— Так-так, Іваничку мій любий, але під умовою, коли іскра впаде на запальну матерію, а поцілунок на запальні уста... Отже, згода, Іване?..

— Мушу, прошу пані, тільки хай знаю, хто ця ваша приятелька?..

Груди пані Гаєвичевої захвилювали, й вона хрипло простогнала:

— Я...

Іван жахнувся й витріщеними очима позирав на паню Гаєвичеву. Мимоволі відсунувся від неї в кут повозу й, мов одеревілий, дивився, як вона присувалася до нього.

«Це несамовита істеричка... мушу з нею обійтися, наче з хворою людиною», блиснуло йому крізь мозок.

Нагло йому здавалося, що сперед нього щезла пані Гаєвичева, а до нього суне якийсь потворний лилик з крокодилячим ротом... у найближчій хвилині той лилик з окликом: «Іваночку, моє кохання!» накрив його крилами, стиснув за шию пазурями і всмоктався з дикою жагою у його уста... Іван зірвався на ноги і вдарив головою в накриття повозу, але лилик обмотав його та не пускав від себе... З важким зусиллям Іван одірвав цю дивну істоту від себе, посадив її в повозі, глянув крізь вікно й побачив, як на небі місяць сміється й сіє срібне світло по спокійнім та широкім дзеркалі ставу... У найближчій хвилині Іван почув за собою захриплі слова:

— Води! Води!

Одчинив дверцята повозу, затримав його та побіг до ставу. Приніс води у пригорщі, станув перед Степанією, що сиділа сперта на стінку повозу й мала заплющені очі. Він силкувався влити у її уста бодай кілька краплинок води. Нараз пані Гаєвичева вхопила його за рамена й тягнула до себе. Вся вода виллялася на її обличчя і на сукню. Та не зважаючи на те, Степанія тримала Івана й не пускала. Він увільнився з її рук, вискочив з повозу і сказав до візника:

— Пані трошки заслабла. Тепер уже добре, їдьте далі. Я вже йду додому.