Куценко:

— В порівнянні з попереднім — одна корона буде досить...

Управитель підвівся поволі:

— Панно граф'янко, така платня приведе банкротство.. Я не беру відповідальності... Прошу виплачувати особисто...

Граф'янка на те:

— Це неправда. А втім... хай не тільки я, але й увесь світ банкротує в ім'я людяності! Прошу виконувати мою волю!

Неначе шматок свойого тіла відірвав од себе, так управитель виплатив робітникові 10 корон.

Коли одна мати, з двома діточками одержала замість 5 корон — 20 корон, клякнула перед столом напроти граф'янки, залилася сльозами радості і, простягти руки до неба, складала ось такі побажання граф'янці:

— Хай вам, паннунцю, Господь милосердний дасть, аби ви все були таким гарним, молоденьким і солодким ангелом, як нині! Жийте здоровенькі і щасливі сто років, а по смерті живцем до неба йдіть.

Хотіла цілувати граф'янку в руки, але вона сказала, що того не любить, і селянка вийшла з дітьми. Однак незадовго вернула сама і благала:

— Вибачте, паннунцю, але чим же я вас так тяжко образила, що ви на мене так загнівались?.. Не гордіться мною бідною, паннунцю, наставте мені свою біленьку ручку...

Граф'янка запитала, що це значить, Куценко пояснив, що деякі селяни уважають себе покривдженими, коли пани відмовляють їм своєї руки до поцілунку.

Тоді граф'янка подала селянці руку, а коли селянка покривала її гарячими цілунками, Куценко споглядав на неї збоку та осяяний її блискучою красою і шляхетністю, думав:

— Вона — втілена доброта і щастя на землі... Глибока прірва між небом і землею... Ще глибша між нею і мною... Мною?.. Як ти смієш взагалі себе порівнювати з нею? Це образа для неї! Не дивись на неї, Іване!..

VIII

Ще не скінчилася виплата, як нагло почувся на подвір'ї тупіт кінських копит, крик бідноти й шорсткі голоси погрози:

— Ми вам тут дамо бунт! Де проводир?

Зараз до канцелярії ввійшов пан Гаєвич, а за ним комендант із жандармами, котрі в руках тримали кріси з наїженими багнетами, так, немовби хотіли брати ворога приступом. Пан Гаєвич показав на Куценка, як на ватажка ворохобні.

Комендант заявив, що в ім'я закону арештує Куценка.

Граф'янка зірвалась миттю з крісла і закликала з обуренням:

— Як ви смієте взивати ім'я закону, не маючи поняття в чім діло? Хто вас привів сюди?

— Пан Гаєвич.

— Пане,— заявила граф'янка Гаєвичеві,— я тут пані й тільки я маю право у свойому домі. Ви, пане, поступили, як боягуз. Прошу зараз покинути мою канцелярію!

Не помогли оправдування, й пан Гаєвич, лютий на граф'янку, як той вовк, мусив забратися з канцелярії.

Коли справа вияснилася, комендант перепросив граф'янку й обернувся, щоб вийти. Однак управитель, який зненавидів Куценка аж до засліплення, хотів його позбутися за всяку ціну. Для того він зажадав арештування Куценка не за бунтування селян, а за те, що він по-розбишацьки вдерся до графських салонів і там поводився з панами, як бандит. Ним, управителем, так об землю кинув і так образив його, що кожну кістку в нім нарушив.

— Бандитом був управитель,— пояснив Куценко.— Я прийшов до палати просити за бідними людьми, а він мене, спокійного гостя, кулаком у груди! Тому я підніс його одною рукою і відкинув від себе.

— Одною рукою ви його піднесли?.. — дивувався комендант.

— Хочете доказу?.. — питав Куценко.

Граф'янка кликнула:

— Прошу, прошу його піднести...

Весь народ у канцелярії, жандарми (а найбільше сама граф'янка) були цікаві, як-то Куценко піднесе управителя, тим більше, що той панок не був худий, бо його сало людською кривдою обросло, а його пузо було доволі кругле. Куценко зловив його правою рукою за убрання посередині хребта й поніс його догори та крутнув кулаком кілька разів направо та наліво. Народ ревів із радощів, що Куценко виставив його найтяжчого ворога на таке посміховище.

Панько Гавриш не міг здержатися від ось якої замітки:

— Він кивається, як жид при молитві...

Андрух Дідух закликав:

— А то нехрист! Замість рук він до неба ноги підіймає...

Коли Куценко його пустив, управитель упав, мов кіт на землю. Великий сором не дозволяв йому лишитися у канцелярії. При відході він на порозі крикнув:

— Моя помста страшна буде!..

Жандарми, а по скінченій виплаті всі люди вийшли, і в канцелярії лишилася граф'янка Олена з Куценком. Сонце вже зайшло, але з-поза гілля ясенів на краю подвір'я заглядала до вікон блискуча, золотиста рожева заграва.

Куценко подякував граф'янці за її людяність і доброту супроти селян і нього самого й хотів вийти якнайскоріше. Він почував, що його туга й радощі бачити ту чудову жіночу істоту топляться в почуванні остраху, якого зазнає він близько неї, а ще в чотири очі, так, як тепер. Адже він бачить між нею й собою непроходиму віддаль, яку йому слід зберігати. Куценко не бачив безодні між собою й нею в тому, що він селянський син, а вона граф'янка: дотеперішня його наука виказала йому всю нестійкість і марноту отаких суспільних пересудів. Невирівняльну різницю між нею й собою бачив він у тому, що ця дівчина — це живий символ краси, доброти і щастя, а він — це втілений біль, ніч,— це ледащо, викинуте поза межі людського життя. Тому він був переконаний, що мусить утікати від неї, як дим утікає від огню.