Ото си­дить він між ма­леньки­ми жи­ди­ка­ми, до­зи­рає їх, пістує, а во­ни йо­го тя­га­ють за чу­пер, плю­ють у ли­це…

…То знов кля­чить він у церкві, у тім куті, де жеб­ра­ки чо­ла­ми об підло­гу гри­ма­ють. Він гри­має ще го­лосніше, а всі жінки йдуть до нього і да­ють кож­на по бо­хон­цеві хліба. Він їх кла­де в па­зу­ху, кла­де і стає та­кий ши­ро­кий, що лю­ди ро­з­с­ту­па­ються. А йо­му стид, стид, а чо­ло так бо­лить!..

…О, він іде го­ро­дом Ку­роч­ки - не йде, а скра­дається під сто­­до­лу. Ви­тя­гає сно­пок із стріхи, на­си­пає в нього з люльки ва­тер­ки і тікає, тікає… Чує по­за со­бою, як ко­ли очи­ма ви­дить, що з-під стріхи ви­ли­зується ма­ленький, чер­во­ний язи­чок, ви­ли­зується і хо­вається…

–  Ой, йой! йой!

Той язи­чок запік йо­го у са­мий мо­зок. З усієї си­ли він ос­во­бо­див­ся з не­ви­ди­мих пут, зірвав­ся і по­ди­вив­ся у вікон­це. Во­но, як кат, про­ши­ба­ло йо­го наскрізь. Знов зва­лить і бу­­де мор­ду­ва­ти своїми об­ра­за­ми. Наст­ра­шив­ся, не ба­чив ні­яко­го ви­хо­ду, звертівся аби десь утек­ти. І пе­ред ним як би якісь во­ро­та ство­ри­ли­ся, йо­му ста­ло лег­ше, і він бор­зе­нь­ко по­дав­ся до них.

Може, мав шіснай­цять літ, як ішов зі сво­го се­ла. Та­кої яс­ної дни­ни, та­ко­го ве­се­ло­го сон­ця він ніко­ли вже не ба­чив. Во­но пес­ти­ло зе­лені тра­ви, сині ліси і білі по­то­ки. Ог­ля­ну­в­­ся за се­лом. Ко­би хто прий­шов і ска­зав од­но сло­во, та й вер­нув би ся, ой то­то вер­нув би ся!

–  Він ме­не б'є, ка­тує, їсти не дає, нічо­го на ме­не не пок­ла­де,- лу­нав йо­го го­лос по зе­ле­них тра­вах.

–  Бодай же вас, та­ту, зем­ля не про­жер­ла!

І ще скор­ше пішов. Ми­нув сільські по­ля, по­ми­нув ще два се­ла і з гор­ба по­ба­чив місто, що ви­лис­ку­ва­ло­ся про­ти сон­ця, як змій блис­ку­чий.

Усі ди­ву­ва­ли­ся йо­го силі і бо­яли­ся. Жи­ди не пот­ру­чу­ва­ли, а робітни­ки не по­би­ра­ли на сміх і не ро­би­ли збитків. Шпур­ляв мішка­ми, як га­луш­ка­ми. Отак день від дня то з бри­ки до шпіхліра, то зі шпіхліра на бри­ку.

–  Хребет ми тріскає від тих міхів!

–  Пий горівку, та за­терп­не.

І справді від горівки хре­бет за­тер­пав, як би ру­кою відня­ло.

А в неділю і свя­та йшов з то­ва­рист­вом до шин­ку. Ті шин­ки сто­яли за містом, між се­лом і містом. Хто не мав уже при­містя в селі, той ванд­ру­вав на­сам­пе­ред тут, а хто не мав що в місті ро­би­ти, то вер­тав­ся та­кож сю­ди. Бо то не бу­ло ані се­ло, ані місто.

Бували там за­ба­ви по тих шин­ках!

Зразу па­ни з міста пе­ред во­ди­ли. Роз­повіда­ли про свої да­вні дос­тат­ки, про те, кілько з цісарської ка­си що­пер­шо­го гро­шей по­би­ра­ли, які ша­ти но­си­ли. Му­жи­ки слу­ха­ли, час­ту­ва­ли горівкою з ве­ли­кої по­ша­ни. Але як тро­хи підпи­ли­ся, то ви­лом­лю­ва­ли­ся з-під їх мо­ральної власті, і тоді па­нам при­хо­ди­ло­ся кру­то.

–  Ану, па­ни, охо­та! Ха­пай­те­си за шиї та гу­ляй­те нам тої польки, най ми ви­ди­мо, як то ме­жи та­ким ве­ли­ким панст­вом во­дитьси?

Пани гу­ля­ли, му­си­ли, му­жи­ки обс­ту­па­ли їх ко­ле­сом і ре­го­та­ли­ся, аж корш­ма дудніла.

–  Гопа дзісь!

–  Іще раз!

–  Полігоньки, плав­но враз!

–  Гов, дос­та! Те­пер пий­те горівку, за­би­рай­те свої панцькі воші по ки­ше­нях та й марш із корш­ми, бо му­жи­ки хотє собі самі ме­жи со­бов по­гу­ля­ти!

І па­ни, як за­яці, ви­су­ва­ли­ся.

–  Я тих панів умію ріхту­ва­ти, то та­ке ле­гоньке, як пір'є; по­дуй - во­но по­летіло.

–  Мой, Юдо, да­вай вуд­ку, да­вай піво, да­вай га­рак, бо ми си знаємо!

Жид бор­зенько нак­ла­дав усього на стіл і за­раз відби­рав гроші.

–  Ти, Безк­лу­бий, ти чо­го ре­веш? За клу­бом? Пий та й зап­ри собі гам­бу, бо в ме­не за­ба­ва!

Безклубий іще гірше за­ревів.

–  Тихо, бо б'ю!

–  Не руш!

–  А то кот­рий, мо?!

–  А ти що за пан?

Федір ус­тав із-за сто­ла і тріснув то­го на­пас­но­го в ли­це.

–  Ти в неділю пе­реш? Та то гріх!

І уда­ром лав­ки зва­лив Фе­до­ра на зем­лю. Зро­би­ли­ся дві па­ртії. В коршмі все за­во­ру­ши­ло­ся. Жид утік, горівка булькотіла на зем­лю, сто­ли і лав­ки по­чер­воніли від крові і, по­ло­мані, па­да­ли. А в бо­лоті зі сли­ни, горівки і крові ле­жа­ли обі партії і стог­на­ли. Ли­ше Безк­лу­бий сидів у ку­точ­ку і ре­вів, як віл, - не зна­ти за ким і за чим.

Незабаром прибігла поліція і тве­ре­зи­ла го­лод­няків. З гі­р­кою­ бідою підой­ма­ла на но­ги, потім од­ним ма­хом зва­лю­ва­­ла з ніг. Го­лод­ня­ки па­да­ли, як ду­би, а підно­си­ли­ся, як гли­­на. Як їх прот­ве­ре­зи­ли, то про­ва­ди­ли до ареш­ту.

Їхав до­ро­гою поміж по­ля­ми на бриці міхів. Пше­ниці і жи­та, як зо­лоті і срібні гаї, та й лег­ким вітром до се­бе кло­ни­ли­ся. По зо­лоті і по сріблі пла­ва­ли ле­генькі, чорні хмар­ки, як тон­ка шов­ко­ва сіть. Мо­ре сон­ця у морі без­меж­них ланів. Зем­ля під ко­лос­сям лящіла, співа­ла, сло­ва­ми го­во­ри­ла.