–  Мошку, на важ­ки, бо йду собі геть!

Зіскочив з бри­ки і пішов ме­жа­ми поміж жи­та­ми. На вечір зай­шов до Андрія Ку­роч­ки.

–  Ти, пев­не, або злодій, або лай­дак, бо доб­рий не йде із сво­го се­ла і не блу­кає світа­ми!

–  Мете видіти… Та­то що по пан­чині не про­пи­ли, то го­лод­них років поп­ро­да­ли, та й прий­ми­ли зя­тя до сест­ри, та й умер­ли, а зять до­ти бив, аж-єм утік від ха­ти.

–  А у вас, у бойків, ба­чу, ко­ро­ва­ми орють?

–  Ні, то, відай, ще за на­ми є німці, та во­ни ко­ро­ва­ми орють.

–  Та скинь пос­то­ли, та віне­си ко­жу­ши­ну до хорім, аби-с не на­пус­тив ненд­зи, та й лєгай. А церк­ва у вас та­ка, як у нас? І ксьондз є?

–  Так са­ме, як у вас.

–  Та бу­ду видіти, як си вдаш. Не бу­деш по­руш­ли­вий, а ро­бо­ти не меш бо­яти­си, та й тє най­му. Най­мив­ся. Се­ло пізна­ло йо­го, що не злодій, що робітник доб­рий, що доб­ре на се­бе ста­рає, і прий­ми­ло за сво­го. А він пізнав, як кот­ре по­ле на­­зи­вається, чиє во­но, чи ви­мо­кає, чи ви­си­хає, кот­ре в селі най­ліпший злодій, кот­ре най­більший бо­гач - і зро­бив­ся сі­ль­ський.

Послужив кілька літ, а добрі лю­ди за­ча­ли йо­го ра­ди­ти, аби став газ­дою.

–  Ти не будь дур­ний, а як дає ка­ва­ло­чок го­ро­да, а дівка го­д­на і пос­та­ра­на, та й бе­ри. А маєш гроші зас­лу­жені, а ще при­ро­биш, так кла­ди собі ха­ту. А най во­на бу­де як ку­ча, але твоя! А ци дощ, ци зи­ма, ци та­ки так не­ма ро­бо­ти, то вже ти не ку­куєш із-за бо­гацько­го вуг­ла і не гниєш по яс­лах, бо ти маєш свій кут. Слу­хай ме­не, ста­ро­го…

Оженився, бу­ду­вав ха­ту і тріскав від ро­бо­ти, від своєї і чу­жої. Но­сив дош­ки на пле­чах з міста, відроб­ляв старі сніпки, що взяв на стріху, і за­роб­ляв гроші то на вікна, то на двері. Два ро­ки ми­ну­ло, за­ки пок­лав ха­ту. Хат­чи­на ма­ле­нь­ка, не­по­каз­на, виг­ля­да­ла між дру­ги­ми ха­та­ми, як би хто пу­с­тив між гро­ма­ду гар­них птахів ма­леньку, кост­ру­ба­ту ку­роч­ку. Але Фе­до­рові во­на і та­ка бу­ла ми­ла…

Минуло кілька­най­цять років, а пе­ред Фе­до­ро­ву хат­чи­ну при­нес­ли лю­ди чер­воні хо­руг­ви. В хаті на лаві ле­жа­ла йо­го Ка­те­ри­на - ве­ли­ка і гру­ба, аж страш­на. Федір три­мав ко­ло се­бе двоє дівчат: оди­най­ця­тилітню Нас­тю і восьмилітню Ма­рійку і все їх пи­тав­ся:

–  Що мє­мо, доньки, без ма­ми діяти? Кот­ра з вас дєдеві обід зва­рить?

А як жінку ло­жи­ли в трун­ву, то він за­ри­дав:

–  Беріть її по­ле­гоньки, бо в неї тіло ду­же збо­ле­не. Ой Ка­те­­рин­ко, я ще не встиг доб­ре з то­бов на­го­во­ри­ти­си а ти огніва­ла­си та й пішла собі від ме­не.

Він при­пав до небіжки і цілу­вав її в ли­це.

–  Люди, лю­ди, я до неї ніко­ли сло­ва не за­го­во­рив, я за ро­бо­тов на ню за­був та й за бесіду. Прос­ти мені, Ка­те­рин­ко, при­яте­лю мій доб­рий!

Плач жінок вибіг із хат­чи­ни да­ле­ко на се­ло.

–  Вона, лю­ди, як пішла за ме­не, то так як під во­ду пірну­ла, ніхто її вже не видів ме­жи людьми. Аж те­пер вірну­ла ме­жи ва­ми - на лаві. Я до неї ніко­ли мар­но­го сло­ва не за­го­во­рив, маціцько­го!..

І ще ми­ну­ло кілька літ. Од­но­го ве­чо­ра прий­шла зі служ­би Нас­тя. Федір гля­нув на неї і зблід.

–  Насте, не­бо­го, а ти ж са­ма, а чо­ловік твій де?

Настя за­ри­да­ла, за­го­ло­си­ла, а він сло­ва більше до неї не ска­зав. Аж як її відпро­ва­див до міста на служ­бу і роз­хо­див­ся з нею, та тоді за­го­во­рив.

–  Дай тобі, бо­же, ди­тин­ко, як­най­ліпше, але ди­ви­си, аби-с ди­ти­ни не стра­ти­ла, бо сти­ду вже не пок­риєш, а гріха нес­па­се­но­го до­ку­пиш­си. Та пе­ре­ка­зуй, як тобі тут бу­де…

А ро­ки йшли, не сто­яли. Федір не ви­пус­кав із рук ціпа цілу зи­му, чепіг не ви­ки­дав цілу вес­ну, а ко­си ціле літо. Ко­сті боліли, кінці їх сти­ра­ли­ся і пек­ли. Але неділя ста­ва­ла на по­ра­ту­нок, бо в неділю він ішов під виш­ню, ля­гав на зе­ле­ну тра­ву, а во­на ви­си­са­ла в зем­лю той біль. Та прий­шов та­кий час, що неділя не год­на бу­ла нап­ра­ви­ти то­го, що будні дні поп­су­ва­ли, а тра­ва не мог­ла вис­са­ти то­го бо­лю, що запікся в ста­рих кос­тях. А ще все­лив­ся ка­шель, що не по­ки­дав йо­го ні ко­ло ко­си, ні ко­ло плу­га, ні ко­ло ціпа…

Розвидалося, вікон­це побіліло, а Федір вер­нув­ся з да­ле­кої вандрівки сво­го ми­ну­ло­го жит­тя. Вмив­ся, по­мо­лив­ся і зби­рав­ся йти до дво­ра.

–  Наймуси у па­на від вес­ни, оз­му на чо­бо­ти і тро­хи ор­нарії, та й якось я пе­ре­зи­мую, за­ки піду до служ­би.

По селі білі, ву­зенькі стеж­ки всі ха­ти до­ку­пи пов'яза­ли, ли­ше Фе­до­ро­ва ха­та сто­яла по­за сітею сте­жок, як пуст­ка. Федір зи­му­вав, як ведмідь. Ра­но вста­вав на го­ди­ну, аби за­то­пи­ти і зва­ри­ти собі їсти, а потім цілий день і цілу ніч пе­ре­ле­жу­вав на печі. Чим дальше за­во­ди­ло­ся в зи­му, тим він схо­див на ди­ти­ня­чий ро­зум.

–  Тепер, Фе­до­ре-не­бо­же, встань та укрій собі гріноч­ку хліба, але то­неньку, панцьку, бо-с, вид­жу, зго­лоднів.

Він сміявся, зла­зив з печі і кра­яв хліба та ди­вив­ся до вікна, чи во­на то­ненька, панцька.

А тем­них, зи­мо­вих но­чей він го­лос­но, на всю ха­ту, го­во­рив страшні речі.

–  Село вімер­ло що до ла­би, а я собі гад­ки не га­даю, у тот бік не див­лю­си!

Але власні сло­ва пе­рей­ма­ли йо­го пе­ре­ля­ком, він пітнів зі стра­ху і ска­кав з печі до вікон­ця, аби пе­ре­ко­на­ти­ся, чи в коршмі є світло. Ус­по­коївши­ся, він вер­тав на піч.