„Умерти саме тут було б дуже романтично… — подумала Анна-Марiя, — але чому, власне кажучи, я маю померти? Тому, що життя склалося вдало i виявилося не такою вже й цiкавою пригодою?“ Вона сама поставила собi дiагноз пiд кодовою назвою „синдром Мартiна Iдена“ i з цим треба було або змиритися, або… („читайте Джека Лондона, панове!“). Одначе, крiм нинiшнiх рефлексiй, вона добре пам'ятала, що їй завжди було страшно пiти й зовсiм нiчого не залишити пiсля себе.

Її примарна iмперiя, створена для задоволення шлункiв — цих „цвинтарiв бiфштексiв“ — не могла йти на серйозний карб.

Тiльки речi мають право на безсмертя — вони зберiгають пам'ять про своїх господарiв. Увiрувавши в це, Анна-Марiя роздаровувала все, що їй належало, все, що було пiд рукою в ту мить, коли думка про неминучiсть переходу в кращi свiти наздоганяла її. Вона з легкiстю роздавала свої каблучки, сережки, безлiч iнших гарних i безглуздих дрiбничок, немов разом iз ними й саму себе посилаючи в життя вiчне. У такi хвилини виникала iлюзiя, що її запам'ятають завдяки цьому довгограючому мотлоху.

З певного часу Анна-Марiя вiдчайдушно заздрила (заздрiстю нескiнченно бiлою, як чистий аркуш паперу) художникам, музикантам, поетам — не через їхню славу, а тому, що вони надiленi вищим щастям — залишати пiсля себе свої полотна, партитури чи книжки. Хiба мiг умерти Моцарт? А Мiкеланджело чи Петрарка?! Вона чудово усвiдомлювала, що Бог не дав їй жодного таланту. Жодного. Крiм умiння працювати. Але знання всiх тонкощiв бухгалтерiї, хитрощiв комiвояжерства й усiх ринкових новацiй, здiбнiсть до точних наук, iнтуїцiя й економiчне чуття не могли забезпечити їй безсмертя. Що вона могла б зробити задля цього? Придбати дiлянку на Мiсяцi, як це робили iншi товстосуми? Купити маленьку планету пiд мiльярдним номером i дати їй своє iм'я? Заморозити свою плоть до третього тисячолiття? Але навiщо їй, Аннi-Марiї, ТАКЕ безсмертя — дурне, непотрiбне i смiшне?

Були часи, коли вона сподiвалася, що проголошена Незалежнiсть — це всесвiтнє свято для дiтей — щось змiнить у її життi, поки з подивом не усвiдомила, що вона, незалежнiсть, завжди жила всерединi неї, вiд початку, коли вона вiдчула бажання самiй розпоряджатися не тiльки своїм життям, а й спробувати приручити смерть. Нинiшнiй стан речей зовсiм вiдбив у неї волю до життя. Спочатку Анна-Марiя помiтила, що перестала вiдчувати запах i радiти смаку свiжих черешень. Це сталося тодi, коли вона вже мала змогу обирати новiтнi аромати найдорожчих парфумерних фiрм i купувати взимку португальську полуницю. Разом iз цим вiдчуттям вiд неї пiшла любов. Спочатку вона перестала годувати своїх акварiумних рибок, а пiзнiше без вiдрази могла дивитися тiльки в обличчя старих i дiтей.

— Таким, як ти, треба жити на безлюдному островi, — сказав їй чоловiк. — У тебе в очах — долари, як у дядечка Скруджа…

Проте це не було правдою. Анна-Марiя не могла пояснити, що вирватися з безупинного залiзного млина можна тiльки цiною власного життя.

Зараз, стоячи на балконi готелю чужої країни, яка оп'янила її запахом хвої i петунiй, вона думала, що iдея з безлюдним островом, мабуть, таки має сенс. Є люди, створенi для самотностi, котрi блукають у лабiринтi власного „я“ i знаходять у його завулках усе, що створено зовнiшнiм свiтом. Такi люди можуть бути пасiонарiями, якi вiдбувають довiчне ув'язнення у тюрмах або ж, навпаки, вiдданими певнiй iдеї дiячами, тому що бурхлива дiяльнiсть для них — зворотний бiк перебування в нiрванi власної душевної органiзацiї. Їхнього „я“ занадто багато в них самих. I щоби тебе не рознесло на шматки, треба дiяти, робити будь-що i робити — наодинцi, не зв'язуючи собою iнших.

Однак щоб зрозумiти це, необхiдно побувати всерединi механiзму, пройти крiзь його колiщата… Анна-Марiя ледь стримала вигук. Чому вона не зрозумiла цього вiдразу, рокiв п'ятнадцять тому?

Отже, отже… Що було тодi? Тодi вона збиралася вийти замiж. Бiла сукня висiла на дверцятах скрипучої шафи в кiмнатi, яку вона тодi ще винаймала в бабусi-самогонницi. Такi самi бiлi туфлi стояли пiд вiшалкою. Був пiзнiй вечiр. Анна-Марiя дивилася на широку смужку мiсячного свiтла, що навскiс розрiзала сукню на три частини: двi темнi й одну слiпучо-осяйну посерединi. Вона думала про майбутнє i боялася його.

Тремтячою рукою накреслила пiвколо, туманно пригадуючи, що лiнiя має бути рiвною, заплющила очi, притулилася обличчям до стiни. I почула рiвний шум працюючого двигуна…

— Отже, кажете — Анна-Марiя?… Дивне iм'я якесь…

Вона розплющила очi й зрозумiла, що перебуває в салонi лiтака. Також зрозумiла й те, що рокiв чотири як замiжня… Але до чого тут лiтак?!

Хоча що тут дивного? Чому купiвля якогось столу чи крiсла здається природнiшою, нiж поїздка в незнайоме мiсто?

— У вас там родичi? — знову набридає сусiдка лiворуч. — Нi, немає? Замовлено номер у готелi? Нi? Бували там коли-небудь? А-а-а… Гм… Зрозумiло…

Спiвбесiдниця знизує плечима й переводить погляд на тонкi нервово зчепленi пальцi (на безiменному — обручка), заглядає в очi (зiницi здригаються, як вода в блакитному емальованому вiдрi).

— Чоловiк там служить?

Знову нi? Чорт знає що з цими новомодними дiвками — летить невiдомо куди й навiщо…

— А чоловiк де?

— Вдома…

— Ага. Ага… Ну-ну. Приємної поїздочки!

Злiт лiтака схожий на початок любовi. Подив i пронизливе тремтiння: що зараз станеться, що? Ревiння двигуна, як фатум, як дев'ятий вал, що завис прямо над головою. Незмога пручатися — оглушлива, знесилювальна могутнiсть машини втискає у спинку сидiння, паралiзує волю. Повiльно починається розгiн. Немов мiж iншим. Нiбито попереду — нiчого особливого… Боже мiй, що там попереду?! Майнула злiтна смуга, перетворюючись на суцiльну швидкоплинну рiку. Все швидше i швидше. Що попереду? Швидкiсть перекреслює все — i страх, i цiкавiсть. Швидкiсть — це пристрасть. I вже не має значення, що попереду — можливо, стiна?… Зупинка перед злетом болiсно вiддається у всьому тiлi. Що буде, те й буде, тiльки — не зупинятися! А в iлюмiнаторi вже небо. Лети-м-о-о!