— Ну, я, мабуть, пiду! Щасливо!

— I вам щасливо!

Жiнка встає i пропливає повз. Тепер її хода легка, й зi спини вона здається зовсiм молодою. Iз сумки визирає синiй гострий пiдбор модельних „човникiв“, немов веселий, дражливий язичок: „А ну їх усiх!“

(Свiт наповнений самотнiстю, як стiльники медом у серпневий день. I це Мiсто щоночi виє вiд туги. Ультразвук розходиться рiвними хвилями. I який-небудь сивочолий учений-паранормал сприймає їх за сигнали космiчних прибульцiв, записує на перфокарту, а потiм лягає у свою старечу постiль i додає до загального тла i своє самотнє виття. Ночами ти просиджувала бiля вiкна, вловлювала сигнали й розумiла, як мало любовi залишилося в цьому свiтi. Це нове дивацтво нiкого не здивувало. Тобi сказали: „Треба пiдлiкувати нерви…“, галантно пiдставили зiгнуту в лiктi руку й ти довiрливо просунула туди свою… Тебе вiдвезли у великий сiрий будинок, оточений парканом i садом. Паркан — це щоб мiсцевi не обривали яблунь, пояснили тобi. Тiльки й усього. Мила жiнка в димчастих окулярах стукала по колiнах гумовим молоточком, ставила дивнi запитання i з сумнiвом хитала головою: „Все нiбито в нормi…“ Потiм тебе все-таки кудись повели й одягли в запраний синiй халат, видали тапки на товстiй повстянiй пiдошвi, вийняли з пакета „предмети, що можуть поколоти чи порiзати“ — пилочку для нiгтiв. I тодi серце забилося частiше. Забилося — i обiрвалося. У коридорi ти востаннє побачила Очi. Тi самi очi, що подвоювалися вiд слiз.)

— Попрощайтеся! — пiдштовхнула тебе в спину медсестра в синьому халатi.

— Ти, головне, вiдпочивай. Тут тобi буде добре, спокiйно. А для iнституту я дiстану потрiбну довiдку з iншої лiкарнi, не хвилюйся. Бiльше їж i спи. Ти в мене така худенька стала…

Очi ковзали по твоєму обличчю, як павуки. У тебе зник голос. Ти мовчки кричала: „За що? Навiщо?“ — i, як остання слухняна дурепа, машинально кивала головою. Величезна синя медсестра обiйняла тебе за плечi й повела коридором. Коридор також був синiм. У ньому походжали сiрi тiнi. Дверi зачинилися й останнє, що ти побачила — бiлуватого нiчного метелика, що летiв до Очей, якi ти так боялася зрадити. Мiль вилетiла на свiтло й билася у лiкарняне скло…)

…На початку алеї з'явився старий з дiвчинкою рокiв семи.

— Тьотi погано… — голосно шепнула дiвчинка дiду.

— Що з вами, люба? Провести вас додому?

— Дякую, — усмiшка виходить вимученою, — мiй дiм занадто далеко. (Якщо вiн узагалi десь є…)

— А де? — запитує дiвчинка.

— Його можна побачити тiльки в мiсячну нiч щочетверга бiля сузiр'я Великої Ведмедицi, — фантазуєш ти, й очi дiвчинки розширюються вiд зачудування. Ти любиш розмовляти з дiтьми.

— А мiй будинок — ось, зовсiм поруч. Але я не люблю гратися в дворi — там дiти галасують.

— Он як. А ти хiба не любиш побешкетувати?

— Люблю. Iнодi. Але зараз менi нiколи.

— Чим же ти так зайнята?

— Розумiєте, у нас хворiє мама. Якщо я буду галасувати, вона не засне. Лiкар сказав, якщо ми всi будемо думати про маму — вона видужає. Я приходжу сюди думати, поки вона спить.

Старий важко втягнув у себе повiтря й закашлявся.

— У тебе, напевно, хороша мама.

— I вродлива, — вiдповiдає дiвчинка. — А тата немає, тiльки дiдусь. Дiдусь, бачите, вже старенький, вiн не може носити мене на плечах. Одного разу мене нiс дядько Льоня. Але дядько Льоня вже не приходить — вiн у космос полетiв, так мама сказала. А коли мама видужає, в нас iще сто таких дядькiв з'явиться, — так бабуся сказала!

— Оленко! — докiрливо хитає головою дiдусь. — Не говори дурниць!

Помовчали.

— У вас якiсь неприємностi, дорогенька?

Старий запитав це так доброзичливо, що в неї вперше навернулися на очi сльози. Вони пiдступають ще й тому, що цей старий дуже скидається на iншого — з iншого життя… Старий дивиться запитально, начебто хоче довiдатися всю правду, вiд самого дитинства. I вона зважилася…

— А знаєте… Чоловiк лiкував мене вiд божевiлля. Два мiсяцi стацiонару. Я втекла…

— Що ж iз вами було?

— Уявлення не маю! — треба, щоб голос звучав якнайспокiйнiше…

— Ну, що вам сказати, дитино — вертайтеся додому. Бо почнуть шукати, повернуть назад. Та ще й термiн подовжать.

Так-так, саме так усе й вiдбувається: вона непотрiбна й нецiкава цьому старому. Вiн проганяє її, як прокажену. Але голос i очi його по-зрадницькому ласкавi. Як у того, iншого… Iз забутого життя.

Вона повiльно йде зi скверу.

Iде до обшарпаного будинку, на першому поверсi якого — їдальня. Поки вона йде, починається дощ. Дрiбний, слiпий.

Вiн залишає на обличчi сльози. Їдальня нагадує лiкарню. Така сама тиша, побрязкування посуду, синi стiни… Людей майже немає.

От що вона запам'ятає гарного з усiєї цiєї подорожi — суп! Рисовий суп-розсольник. Вiн налитий у величезну важку тарiлку з грубим написом „Їдальня“, вiн парує, покритий прозорими озерцями олiї. Вона ретельно протирає перекручену в талiї ложку й опускає її в блiдi мiсяцi супу. Суп дуже смачний. Дуже. Мамо, суп просто чудовий! Бабусю! Який теплий, лагiдний суп! Як тодi, коли… Хочеться плакати. (Що ти несеш? — Серце. Чому воно таке важке й гостре? Воно безладно розгойдується на тонкiй ниточцi й поступово пробиває груди…)

Одинадцятиповерховий будинок, як ракета, спрямована вгору, й так само, як ракета, сповнений вiдблисками призахiдного сонця. У нього дивний екiпаж. Його члени нiколи не збираються в кают-компанiї, не знають один одного в обличчя. Куди мчить ця ракета?

Люк на дах незамкнений. У дитинствi вона любила бувати на горищi. Сонце опускало свої спицi в дiри старої покрiвлi, i здавалося, що падає сонячний дощ. У цьому будинку немає горища — просто вихiд на дах. Вона сидить на парапетi й думає: „Як навчитися жити?“