…I вiдразу ж пiдхопилася на всi чотири лапи: не можна падати, не можна вилежуватися на черевi, не можна виявити цим найменшу слабкiсть чи хворобу, адже денне життя було в розпалi. Уночi можна було забитись у вузький прорiз мiж кiосками i влягтися там на картонних ящиках, жадiбно вдихаючи їхнiй запах — рибний, м'ясний, кондитерський… Вона повела боками, струшуючи з них пил i налиплу тирсу, озирнулася й вiдразу ж наштовхнулася на власне вiдображення в склi вiтрини. Гарна! Нi, справдi гарна: вузьке тiло на високих сухорлявих нiжках, така ж вузька, майже лисяча, мордочка, рудий, скручений бубликом, хвiст. Та, на жаль, iз породою не пощастило: щось середнє мiж бездомною дворнягою i благородним доберманом. Звiдси й високi нiжки — занадто високi для легкого, невеликого тулуба, i вузький профiль — занадто гострий для шляхетної породи… Шкода. Навряд чи знайдеться для неї хазяїн.

Вона невиразно пам'ятала, що рiк тому в неї була затишна домiвка — десь у парку бiля станцiї човнiв пiд теплим материнським боком — i цiлий виводок таких самих рудих iз темними пiдпалинами, подiбних до лисицi, братiв i сестер. Потiм усi розбрелися, хто куди… I вона звикла втягувати й без того худi боки, очiкуючи чи то удару, чи то нападу чужих.

— Дивись, яка гарна! — почула вона голос прямо над собою. — Милується собою, зовсiм як людина!

— Цiкаво, чи розумiє, що це — її вiдображення? — вiдгукнувся iнший голос.

— Навряд… Iди до мене!

Вона побачила, що поруч присiв чоловiк, i вiд його простягненої долонi не повiяло небезпекою. Нi, це не гицель. Не схоже…

— А очi в нас якi! — продовжував той ласкаво, нiби розмовляв iз дитиною. — Ну й очиська! Ой, ти ж красуня, ой, розумниця! Ану, дай лапу!..

Вона зрозумiла, що вiн просить її щось зробити, й уся напружилася, намагаючись зрозумiти, що саме. Нерiшуче потопталася на мiсцi, акуратно присiла на свiй хвiст-бублик i, схиливши голову набiк, допитливо подивилася йому в очi. Його простягнена долоня була перевернута й свiтилася на сонцi, як порожня алюмiнiєва миска… Вона боязко вiдiрвала одну лапу вiд землi.

— Ну-ну… Розумниця! — ласкаво мовив вiн i присунувся ближче. — Дай, дай лапку!

Шкода тiльки, що лапа була брудна… Ну, нiчого… Вона боязко простягнула її та обережно, самими кiгтиками доторкнулася до долонi. I вiдразу ж вiдчула, як долоня стислася. Вона була теплою.

— Ну, от i молодець… Ось i познайомилися. Як же тебе кличуть?… Пальма? Стрiлка? Бiлка?

Вона тоненько й щасливо вискнула.

— Ага, отже, Бiлка?! Пiдеш зi мною?

— Ти що? — обурився той, хто стояв поруч. — Мало тобi своїх проблем? Навiщо тобi ця дворняга?

Але Хазяїн (вона вiдразу ж зрозумiла, що це — Хазяїн) тiльки вiдмахнувся:

— Люблю я таких рудих! Вiдразу видно, що розумна. I взагалi, дворняги — найвiрнiшi…

Вiн погладив Бiлку по головi, й та замружилася, ще не вiрячи своєму щастю. Її ще нiхто не гладив по головi.

— Ходiмо, — сказав вiн.

I вона зрозумiла, що треба йти поруч — так, як ходять iншi, тi, що на повiдку… I вона пiшла зовсiм правильно — поруч, лiворуч бiля самої ноги, не швидко i не повiльно, а так, як треба… Їй не потрiбний був повiдець, щоб дотримуватися цього рiвного кроку. I навiть навпаки: якби вiн був, вона б обов'язково постаралася позбутися його. Адже вона зовсiм не знала, що це таке…

А потiм розпочалася казка! Пiсля купання в теплiй мильнiй водi вiн навiть дозволив їй спати у своїй постелi — бiля нiг.

Але вона довго не могла заснути, весь час була напоготовi: тепер вона почувала свою вiдповiдальнiсть за Хазяїна й нашорошувала гостренькi кiнчики вух при будь-якому пiдозрiлому шереху, що чувся вiд дверей. Тепер вона знала: навiть якби вiн лежав на снiгу — холодний, хворий, покинутий усiма — вона лягла б поруч навiть у снiг i зiгрiвала б його своїм диханням…

Хазяїн приходив пiзно. I вона весь день лежала на килимку пiд дверима, дослухаючись до шуму лiфта. Пiзнiше вона здогадалася визирати у вiкно, спираючись переднiми лапами на пiдвiконня. I тодi зiрки вiдбивалися в її великих, як у теляти, очах.

А коли вiн приходив, вона стрибала, намагаючись лизнути його прямо в нiс. Вони йшли гуляти. Хазяїн сiдав на лавку, курив, i вона сидiла бiля його нiг.

— Гуляти! — наказував вiн.

Але вона не могла зробити убiк i кроку. Вiн опускав руку й натикався на її насторожену, пiдняту догори морду. Вiд його руки хвилями йшов смуток. Вона вiдчувала це i намагалася поводитись якнайвеселiше i якнайбезтурботнiше, смiшила його своїм хвостом-бубликом, балансувала на заднiх лапах, навчилася носити в зубах капцi й газети. Бiльше вона не вмiла нiчого…

Вона не знала, скiльки минуло днiв — один, два, вiчнiсть. Час перетворився для неї в теплий материнський бiк. Вiн годував її сумом, i вона звикла лежати бiля дверей, очiкуючи на кроки Хазяїна. Одного разу його не було так довго, що коли вона почула, як у замку провертається ключ, зашкребла лапами по ньому так, що «собачку» замка заклинило…

Вона чула, як лається Хазяїн, як хтось iз противним чужим запахом довбає дверi. Вона зрозумiла, що зробила щось жахливе й жалiбно скавчала, переступаючи з ноги на ногу, чекаючи покарання. Вiн увалився i, страшно блискаючи очима, закричав: «Ах ти, сука!». Це зовсiм не здалося їй образливим. Адже вона справдi була сукою — рудою сукою з мордочкою лисицi й великими сумними очима.